5. Перший робочий день

Я мовчки дивилась на чоловіка, який стояв прямо переді мною.  Я розуміла, що лише зараз маю змогу добре його розглянути. Минулі рази я бачила його або в слабкому освітленні або після випадку в океані, а тоді я не усвідомлювала нормально що відбувається. Хоча ні, власне тоді я й усвідомлювала все найбільш ясно у моєму житті. Але його я так і не роздивилась. 

А зараз я бачу його зблизька у всій красі. Які прекрасні риси обличчя — грецький бог, не інакше. Чітко виражені вилиці та пухкі губи ідеально пасували до прямого носа. І який цікавий у нього погляд, наче розгублений. Але це мені так лише здається, бо він іноземець. Легка щетина на щоках і скуйовджене від вітру світле волосся, що ледь покривало обличчя та очі, додавали якогось незвіданого шарму.  

Я не одразу зорієнтувалась, але чоловік неквапно чекав.

— Ти дивився цей фільм? Про Індіану Джонса? — уточнила про всяк випадок. 

— Так, так. Але дуже давно, — виправдався.

— Він же боявся змій, — взялась невпевнено пояснювати. 

— Справді, — продовжив Мак, — і коли йому кинули змію, замість мотузки….

— Так, — зраділа я, що йому все-таки вдалось пригадати, — і він попросив не називати її змією.

— А мотузкою, — додав чоловік.

Ми  обоє зраділи тому, що порозумілись, що було видно по наших щасливих обличчях. Особливо зраділа я. Це треба ж таке наговорити спросоння.

— Привіт, — простягнула руку після невеличкої паузи.

— Привіт — він дивно потис мені руку. 

Наче такий ритуал для нього був незвичним. Може так і є. Я ж не знаю звідки він. Може в його країні так не роблять. 

— А як ти знав що це я? — раптом спало мені на думку.

— Я, — глянув униз — впізнав тебе по сандалях, — вказав на мої ноги.

— А так, я тоді була в них. Дякую ще раз за порятунок, — щиро промовила до хлопця і сама не знаю для чого зняла капелюха. 

— Будь ласка, — опустив очі.

Ми стояли поруч, один навпроти одного під палким сонцем. Він був десь на голову вищий за мене. Доводилось прижмурюватись, коли я дивилась на нього. І він, мабуть, це помітив. Бо наступної миті взяв мого капелюха, якого я тримала на рівні грудей, і надів мені його на голову. 

— Тобі дуже пасує, і від сонця захищає, — виправдав свій учинок.

— Так, дякую, — я поправила головний убір і знову глянула на нього, уже не прижмурюючись. 

— То що ти хотів? — невже я це сказала. 

— Я хотів поговорити з тобою, — чоловік торкнувся своєї голови, — про той випадок…

Він так повільно говорив, що я уже встигла перелякатись.  

— Я хочу пояснити тобі, — продовжив, — як діяти в таких ситуаціях. Що робити коли затягує у зворотну течію. 

— Справді? 

— Так, якщо знати що робити, то можна і самому урятуватись.

— Я з радістю послухаю, але я маю повертатись на віллу, бо сьогодні мій перший робочий день. — я підійшла до балійки, котра уже підготувала пакет з моїм чистим, але ще трохи вологим одягом.

Я подякувала і спакувала все це у свою велику пляжну сумку. А тоді знову повернулась до Мака. 

— А коли в тебе вихідний? — запитав хлопець.

— Я не знаю. Можливо, був учора. 

— А як щодо суботи? До обіду, щоб ти встигла на роботу. — одразу уточнив.

— Гаразд. — я погодилась і уже збиралась йти.

— Зажди, давай я тебе підвезу.

— А ти теж десь тут живеш? — запитала я, поки ми йшли до його мотоцикла.

— Ні, я живу в Улувату. А тут я в справах. 

— О то я, можливо, забираю твій час?

— Ні, справи не термінові, тож не переймайся. Тим більше мені по дорозі.

Ми сіли на байк. Що правда, їхати було не так класно, як минулого разу. Адже я мусила втримувати величезну сумку зі своїми речами. І я не насмілилась триматися за хлопця. Тому трималась за якісь залізні штучки позаду. Хтозна, можливо, вони для цього і призначені. Але хто ж за них тримається? Невдахи з купою одягу.

Ми доїхали всього за кілька хвилин. 

— О це моя подруга, — я побачила Ясю у вікні другого поверху.

Макуа глянув туди де я вказувала, але там уже нікого не було.

— Мабуть, вона нас не побачила, або сховалась від нас, — промовила я коли злізла з мотоцикла. — То о котрій ти заїдеш в суботу?

— О 12.00 буде добре?

— Так, — підтвердила я.

— Гаразд, бувай, — відповів хлопець і чимдуж помчав.

Я навіть не встигла сказати йому “бувай”. От же ж дивний чоловік. 

Яся чекала мене біля входу. То вона все-таки бачила мене? 

— Соня, ти взяла усе необхідне для першого дня? — тривожно вимовила дівчина.

— Ти про що? — я, тримаючись за свою сумку, прямувала на другий поверх.

— Про косметику, костюм,  — йшла за мною слідом Яся.

— Я не думала про це, — говорила їй. — Привіт дівчата, — привіталась я до азіаток, що сиділи у вітальні. 

— А про що ти думала? Це ж перший день. Дуже важливо як він пройде. — серйозно вимовила подруга.

Ми зайшли в кімнату. Там була дівчина, якої я раніше ще не бачила. 

— Привіт, — промовила я до неї.

Вона вдала вигляд, що не помітила цього і вийшла з кімнати. 

— Не звертай уваги, — пояснила Яся. — Це Алана.

— О, то це вона? — я здивувалась, бо дівчина була дуже мила на вигляд, але поводилась як стерво, судячи з того, що я бачила і з того, що про неї говорять.

— Тобі пощастило, що сьогодні у неї вихідний.

Я швидко розвішала одяг на балконі і зібралась. Подруга пояснила деякі неочевидні моменти щодо роботи. Про те, що потрібно домовитись з Лізою про костюм. І лише після цього його пошиють. А поки що я буду використовувати той, що привезла з собою.

— Добре, я візьму ще свій крем і підемо вниз. Хочу, щоб ми сіли в першу машину. Треба швидше прийти в клуб, я все тобі покажу. 

Я лише мовчки кивала, слухаючи настанови подруги. Дівчина стояла біля своєї шафки, а я сиділа на її ліжку.

— А ти мене бачила у вікно? — раптом видала я. — Я ж зустріла Макуа Вілсона біля пральні.