4. Пральня

Не знаю що здивувало мене найбільше. Чи безліч сповіщень про пропущені виклики у всіх наявних на моєму телефоні месенджерах, навіть на мій новий балійський номер, і стільки ж повідомлень, чи те котра година світилась на екрані. Тринадцять хвилин на четверту обіду. Я заснула ледь не о десятій вечора. Я що спала 18 годин? І не чула жодних дзвінків? 

— Ти у своєму розумі? — Ліза досі знервовано стояла біля мене. — Я уже думала що з тобою щось сталося. 

— Зі мною все добре, — озвалась я, намагаючись якось виправдатись.

— Так я ж бачу, що добре. Швидко одягайся і спускайся вниз. 

Дівчина кинула мені сердитий погляд і кулею вилетіла з кімнати. 

Я не знала за що хапатись. Точніше, я швидко одяглась, але нерозуміння того, як я могла стільки спати й не чути дзвінків, змушувало мене діяти трохи розсіяно. Я уже чіпляла свою бананку на пояс  і поспіхом виходила з кімнати. В думках промайнули спогади вчорашнього вечора. Після того як я потрапила у будинок  і лягла спати - мене почало сильно лихоманити. Мабуть, піднялась температура. Я помацала своє чоло поки бігла сходами вниз у вітальню. Звичайне холодне чоло. Мабуть, тому я так довго і міцно спала щоб тіло змогло вилікуватись. 

— Візьмеш щось перекусити на дорогу? — уже більш спокійно запитала блондинка.

Вона підвелась з дивану у вітальні й поглянула в сторону кухні. 

— Ні, я не голодна. 

— Гаразд, тоді ходімо, ми уже всюди запізнюємось.

Я йшла слідом за Лізою, наче боялась попастись їй на очі. Мені було так соромно. Але я не могла розказати про те, що сталось учора. 

Водій уже чекав біля вілли. Виявляється, він уже другий раз тут. Але зранку ніхто не міг до мене додзвонитись. А коли водій подзвонив у дверний дзвінок, то я і його не почула. А в будинку більше нікого не було. 

Ми з Лізою їздили по різних місцях. В банку — зробили мені картку, на яку нараховуватимуть зарплату. Тоді у клініці я пройшла медогляд. Було ще кілька закладів, функції яких я так і не зрозуміла, але я не хотіла запитувати в Лізи, бо і так завдаю клопотів. 

І ось нарешті ми завершили усі процедури. Тепер водій повіз нас в клуб, щоб висадити там Лізу. Цікаво скільки годин на день вона працює? Я лише спровадила вивіску “Тропічне королівство” поглядом і водій повіз мене назад до вілли.

Втомлена я увійшла у свою кімнату. Швидко заховала документи з банку і інші папери у надійне місце у шафці та закрила її на ключ.  Нікого звісно не було, як і тоді коли я покидала цей дім сьогодні. Я завалилась на ліжко Ясі, бо лізти на своє не було сил.

Раптом я почула шум у ванній. Мені стало не зручно і я вмить схопилась на ноги. Можливо тут не надто вітається лежання на не своїх ліжках. Та і я б сама не хотіла, щоб хтось лежав на моєму. Двері відчинились і я побачила Ясю. 

— Соня, — вигукнула вона замотуючи голову у рушник.

— Яся,  — я була рада, що то вона. 

— У тебе все добре? — запитала вона, підійшовши до своєї тумбочки.

— Тепер так, —  вирвалось мені. Хоча від Ясі я й не збиралась нічого приховувати.

— Що значить “тепер так”? — протирала волосся рушником.

— Я зараз тобі розповім. А що ти тут робиш? 

— У мене сьогодні вихідний, — повідомила дівчина і повісила рушник на балконі. — Я зранку намагалась тебе розбудити, але в мене нічого не вийшло. А тоді я мусила йти в пральню. — дівчина підійшла до своєї шафки і відчинила її.

— А нащо ти ходила до пральні? — постало логічне питання, адже я бачила тут вчора пральну машинку.

— Наша пралка зламалась. Завтра її заберуть щоб полагодити.

— А зрозуміло. 

— Так що сталось? — дівчина взялась одягати піжаму. Я відвернулась і почала розповідати. 

— Я вчора вирішила скупатись, — прикусила губу очікуючи на реакцію Ясі.

— Що? Я ж тобі не розповіла, тут небезпечно купатись, а якби щось сталось?

— Так і сталось, — невпевнено вимовила я.

— Що? — дівчина уже в піжамі з мокрим волоссям підійшла і присіла біля мене. Вона обійняла мене. Я цього не очікувала звісно. Але мені було дуже приємно, що вона турбується про мене, бо я теж уже встигла її полюбити.

— Мене занесло у зворотну течію, — продовжила вивільнившись з обіймів.

— Це те чого я боялась. — пригнічено повідомила подруга.

— А тоді мене винесло на лайн …  я забула це слово.

— На лайн-ап? — підказала дівчина.

— Так, так. І тоді мене витяг із води… — Я затягнула паузу.

— Хто-о? — протягнула зацікавлено дівчина, коли побачила усмішку на моєму обличчі.

— Макуа Вілсон, — швидко проговорила його ім'я.

Обличчя Ясі вмить змінилось. Вона наче не повірила мені і подумала, що я хочу її обдурити. Але за кілька хвилин, коли вона, мабуть, зрозуміла що це не брехня, розчарування змінилось на щирий захват.

— Не може бути, — дівчина затулила в подиві рот. — Сам Макуа Вілсон?

— Так, — зашарілась я.

— Ну і пощастило тобі.

— А потім він відвіз мене до дому на своєму мотоциклі.

— А-а. - подруга трималась за лице і не могла приховати захвату. — І що? І що, він взяв твій номер чи як?

— Ні, він просто поїхав… І сказав, що знає хто я. Чи щось таке.

— Що це означає? — надіялась на пояснення дівчина.

— Я не знаю. 

— І як тобі тепер знову з ним побачитись?

— А навіщо? — запитала я.

— Як це навіщо? — у Ясі стався ступор через мене, — тобі він що не сподобався?

— Ну звичайно сподобався, але де він, а де я? — опустила очі. — Він ж відомий серфер. А я хто? Без п'яти хвилин стриптизерка? 

— Люба про що це ти? — подруга взяла мене за руки та потягнула до дзеркала.

Я все це говорила щиро і без позиціювання себе як жертви. Просто адекватно оцінюю ситуацію. Хіба такі чоловіки як він цікавляться такими як я? Проста дівчина з України. Взагалі ніхто. Можливо у нього вже є дівчина, або навіть дружина.

— Подивись на себе, — Яся поставила мене біля люстерка на весь зріст, а сама стала позаду. — Що ти бачиш?