3. Момент

Мерехтіння з'явилося перед очима. Я відкрила очі та побачила навколо себе людей. 

— З тобою все добре? — пролунав чоловічий голос.

Я бачила лише силует, що навис наді мною, бо позаду палко світило з останніх сил вечірнє сонце. 

 Я спробувала підвестись, і одразу зрозуміла як це важко. Якісь люди допомогли мені встати на ноги. Це були дивно одягнені молоді хлопці. Кольорові футболки та шорти, пов'язки й каптури. Але я помітила на пляжі неподалік кілька дощок для серфінгу. Я зрозуміла — це серфери. І мабуть, це вони витягли мене з води. 

Я нарешті підвела погляд і була злегка вражена, коли побачила поряд знайоме обличчя. Це ж він — Макуа Вілсон. Учора я танцювала для нього, а сьогодні він вирішив віддячити мені порятунком мого життя. Якщо, звісно, він до цього причетний. Можливо він лише на березі підійшов. Хлопець проникливо дивився і підтримував мене за плече.

— Здається все добре, — наважилась відповісти після довгої мовчанки. — тільки чомусь зовсім немає сил.

— Звісно, ти ж витратила всі сили на боротьбу. — промовив Макуа.

— Дякую, — тихо промовила я.

— Де твій байк? — запитав один з хлопців з довгим світлим волоссям зібраним у хвостик.

— У мене, немає. Я збиралась взяти таксі. — призналась я, засоромившись.  

— Я відвезу тебе. — визвався Вілсон.

— Добре, — я все ще була трохи розсіяна.

Було важко зачепитись за якусь одну точку поглядом. Очі бігали внизу по піску. А в горлі наче щось застрягло.

— Гаразд, ходімо, — чоловік, обійняв мене за плече і ми повільно пішли.

— Мак подбає про тебе, — вигукнув хтось нам услід на прощання.  

Ми швидко дійшли до паркінгу. Хлопець виволік свого мотоцикла з безлічі інших. 

На одну мить я побачила себе у боковому дзеркалі. О ні, я зараз в одній лише білизні.

— Мої речі залишились на пляжі — промовила я до Мака.

— Я знайду, ти почекай тут. Нікуди не йди, — говорив хлопець йдучи задом в сторону пляжу. 

Я лише розвела руками, мовляв, ну куди я піду в одній лише мокрій білизні. І хлопець усміхнувшись швидко побіг. За той час я розглянула його металевого звіра. На ньому, мабуть, можна розігнатись доволі. Він такий великий і чоловічий. Не те що маленький Ясин Scoopy. Але куди ж з такими корками як на Балі розганятись.

Макуа повернувся з моїми речами. Я наділа свій сарафан, який в ту ж мить став мокрим від білизни. Інші речі ми поклали в багажник під сидінням. 

Чоловік осідлав свого вірного залізного коня і подав мені руку щоб і я теж залізла. Бо не так воно легко, виявляється. 

— Де ти живеш? — постало логічне запитання.

— В Чанґу... За супермаркетом. — приблизно повідомила місце, бо точнішої адреси я й не знала.

— Тримайся міцно — застеріг, даючи газу.

І ми рушили. Я вхопилась за торс хлопця, бо не знала за що ще тут можна триматися. Ми повільно виїжджали зі стоянки. Мої руки відчували міцні м'язи хлопця під футболкою. Невже це від серфінгу? Чи можливо, він ще додатково ходить в зал?

Ми виїхали на дорогу, і об'їхавши частину вулиці з пробками добряче збільшили швидкість. Я інтуїтивно притулилась міцніше до хлопця. О ні, я все ще мокра. Тепер він відчув це на своїх плечах. Надіюсь йому від цього не сильно дискомфортно.

Ми виїхали на дорогу з обох боків якої простягаються безмежні рисові поля. І миготять високі пальми. Я відчувала вітер на обличчі. Моє мокре волосся розліталось в усі боки. Такий приємний холод по всій шкірі. Хіба може бути так кайфово від холоду. Аж мурашки з'явилися. Лише тепле тіло чоловіка за яке я міцно трималась зігрівало мене. 

Здається це все тривало цілу вічність. І ще цілу вічність ми будемо їхати. І ця дорога з пальмами й рисовими полями ніколи не закінчиться. А я й не хочу щоб вона закінчилась. Я хочу відчувати цей вітер. Я хочу відчувати життя. Хочу відчувати швидкість і безкінечність моменту. Є тільки тут і зараз, є тільки я і він. І ми живі. Ми летимо крізь життя на мотоциклі. Ми відчуваємо все. Кожну молекулу на тілі. Кожен клаптик простору. Я жива. І мені хочеться про це кричати.   

Я хочу відпустити хлопця та простягнути руки в сторони, щоб ще більше насолодитись усім цим неймовірним спектром відчуттів. Але хлопець зупиняє мою руку. Він залишає її на своєму торсі. А я й не опираюся. Макуа повертає свою руку на кермо, а я продовжую відчувати його тепло. І свободу, яка доступна нам в кожен момент часу. 

Я вільна. Я готова злетіти. Я уже лечу. Крізь простір і час. Крізь життя. Життя це і є політ. Мені так добре і так спокійно, наче я досягнула усіх своїх цілей і мені більше нічого не потрібно. Тиша та умиротворення. 

А потім залишається лише тиша. Я нічого не думаю, я лише відчуваю. Я лише знаю. Я просто живу. 

Притулившись вухом до спини чоловіка, я наче намагалась відчути його серцебиття. Раптом я збагнула, що наш транспорт затих і зупинився. Дуже плавно і вправно. Ми приїхали. Уже добряче стемніло.

— Тут? — Запитав хлопець.

— Так — піднесено відповіла я і злізла з мотоцикла.

Наша вілла була першою, що знаходилась за супермаркетом. Але між магазином і будинком було ще кілометрів з 5 тропічного лісу.   

Хлопець дістав мої речі.

— Як ти себе почуваєш? — простягнув мої дрібнички.

— Прекрасно, — відповіла я так, що в цьому не можна було засумніватись.

Я взяла свої речі і ми обмінялись пронизливими поглядами. Що ж він намагався розглянути в моїх очах? Чи не зійшла я раптом з розуму після того, що сталось?  

Після невеличкої мовчанки хлопець заговорив:

— Ти потрапила у зворотну течію, і тебе винесло на лайн-ап, — почав пояснювати хлопець, ніби відчуваючи що мусить це зробити. 

Хоча я й не запитувала. Я просто мовчки дивилась на нього. 

— Це місце, де серфери чекають на хвилю. — уточнив.

Я лише кивнула.

— Тоді я побачив тебе.

— Дякую, що врятував мене, — нарешті зважилась щось вимовити. Все-таки це був він.