2. Jet Lag або рука допомоги

— Так це ж Макуа Вілсон, — вирячилась на мене Ліза, так наче я вчинила злочин.

— І хто ж він такий? — нічого не розуміла.

— Це дуже відомий серфер. — описала круг навколо себе долонею, наче вказувала на весь світ. — Ти не знала?

— Серфер? Я не цікавлюсь серфінгом, звідки мені таке знати?

— Балі — одне з кращих місць для серфінгу. Раджу спробувати.

— Що спробувати, серфінг? — я й не уявляла навіщо мені це потрібно. 

Водій ввічливо посигналив. Я сіла в машину.

— Ну якщо захочеш спробувати, знаю хорошого інструктора. — промовила Ліза і зачинила двері в авто.

В дзеркалі заднього виду я побачила милу усмішку водія. Посміхнулась йому у відповідь і не знаю як, але вирубалась. Проснулась уже коли приїхали. Авто зупинилось біля невеликої вілли. Розрахувалась з водієм і взяла свою валізу. 

Я зайшла у дворик крізь відчинену хвіртку. На вулиці уже панувала ніч і розглянути щось було майже неможливо. Тому я й полишила цю затію. Просто йшла доріжкою поміж пальм і нарешті дійшла до входу в будинок. 

Я постукала, та ніхто не барився відчиняти. Не роздумуючи я покрутила ручку і потрапила всередину. На першому поверсі — кухня і вітальня. Є ще якісь двері, але я не знаю куди вони ведуть. Тут не дуже акуратно — це те, що кинулось мені в очі, коли я зайшла далі. На столі, залишений брудний посуд, недоїдки. Та я не маю часу розглядати тут все, я хочу спати. Я б лягла прямо на цей диван, але не хочу спричиняти незручностей. Хоча б спробую пошукати свою кімнату. 

На горі почувся шум. Прямую туди сходами. Але я бачу на горі лише дві кімнати. Заходжу туди де чути голоси, попередньо постукавши.

— Hello, — промовляю, опиняючись в центрі уваги. І стою як вкопана, поки дівчата мене розглядають припинивши свої розмови.  — I am Sonya. — І знову незручна пауза. 

Кімната досить велика, тут десь 8 ліжок, якщо я правильно порахувала. І деякі з них двоповерхові. Біля стіни стоять шафки, як в американських школах, тільки трохи більші за розміром. Також тумбочки біля ліжок. Під вікном помічаю письмовий стіл та стілець.

— Welcome Sonya. — говорить одна з дівчат азіатської зовнішності, поки друга заплітає їй коси. 

Помічаю також третю, що уткнулась в телефон, але відірвалась на хвильку щоб махнути мені рукою.

Я зайшла в кімнату і зачинила двері. Помічаю, що крім цих трьох тут є ще дві дівчини.  Та вони сплять закутавшись в ковдру з пов'язкою на очах. Підходжу і підкочую свою валізу до одного з ліжок. 

— Oh no, Honey. — відкладає свій смартфон і підходить до мене одна з дівчат. Я помічаю яке в неї розкішне довге темне волосся. 

Я не розумію, що відбувається. 

— Це ліжко Алани. Не раджу його займати. Можеш вибрати одне з цих. — ввічливо повідомила дівчина вказуючи на одне ліжко на другому поверсі, та на інше таке ж.

— Лише на другому поверсі? — запитала я в надії, що не доведеться лазити вверх-вниз.

— Дівчата приїхали раніше і зайняли найкращі місця. — дівчина підійшла ближче і простягнула руку.

— Мене звати Файлін, я з Таїланду.

— Соня з України.

— Дуже приємно. Це Чайлай. — дівчина яка перша привіталась до мене помахала ручкою. — А це Лаван, — дівчина махнула головою, бо її руки були зайняті плетінням кіс.

— Дуже приємно. Постараюсь запам'ятати ваші імена. Вони дуже незвичні для мене. 

— Перший раз в Індонезії? — запитала Файлін, повернувшись до свого ліжка.

— Перший раз за кордоном. — відповіла я, прямуючи до одного з вільних ліжок. 

Я поклала свою бананку на тумбочку і розкрила валізу.

— Де є ключі — ця і вільна. — підказала Файлін, коли я розглядала шафки.

Я кивнула на знак вдячності і пішла до шафки. Так сяк розклала туди свої речі. Деякі поклала у вільну тумбочку біля ліжка.

— Ванна там, — вказала дівчина на двері, вгадуючи наперед мої запитання.

— Дякую, — я взяла рушничок і швиденько побігла туди.

Прохолодна вода так і не змила мою втому. Я повернулась в кімнату, уже в піжамі, залізла під покривало і заплющила очі. 

— На добраніч, — промовили дівчата виходячи з кімнати. Вони вимкнули світло і тихенько зачинили двері.

А  я нарешті відчула полегшення. Перед очима промайнули всі останні події. Довгий переліт, нова країна, сірі коридори, гримерна-комора, пілон, мій танець. І він. Загадковий серфер — Макуа Вілсон. З поглядом мудреця. Його світле волосся майже закриває очі. Я танцюю для нього. Вода піднімається повільно до колін. Вона тепла і приємна. Уся сцена і зал у воді. Тепер ми в океані і нас лише двоє. На небі мільйони зірок. Я танцюю уже по пояс у воді. Макуа пливе на дошці для серфінгу у позі лотоса. Хвилі несуть його до мене. Він незворушний як гора. Його підносить ближче, а я вже по шию у воді, продовжую танцювати. Раптом я провалююсь у воду з головою і бачу дошку дуже близько над собою. Я намагаюсь випірнути і ударяюсь до дошки. Відкриваю очі від болю.

Насправді я вдарилась об узголів'я ліжка. А подушка моя кудись зникла. Бачу, що вона лежить внизу на підлозі.

Злізаю по неї і вертаюсь назад. Заодно заглянула на годинник, бо телефон лежить внизу на тумбочці і заряджається. Я поспала лиш кілька хвилин. Треба заснути та добренько виспатись.

Але мені не зовсім це вдається. Просинаюсь кілька разів за ніч, аж поки відкривши очі в черговий раз бачу, що вже ранок. 

— У когось Джет-лаг? — чую голос і не розумію звідки. 

Піднімаюсь на лікті намагаюсь щось усвідомити. Пробігаюсь поглядом по кімнаті і не спостерігаю нікого. 

— Чи цей хтось ще спить? — ні, все-таки не глюки. 

Біля ліжка виринає світла голівка з зацікавленим виразом обличчя. Це симпатична дівчина з короткою чоловічою стрижкою, пофарбована у блонд. 

— Ти говориш українською? — дивуюсь я.

— Так, я з Одеси, а ти? — мило запитує дівчина поклавши руки на поручні мого ліжка.

— Я зі Львова, але я працювала в Одесі майже рік.