1. Ласкаво просимо в “Королівство тропіки”

Я починаю нервувати. Вже годину сиджу в цьому сірому коридорі. Страшенно втомлена після важкого і тривалого перельоту. Я не мала змоги навіть переодягтися. Не те, що душ прийняти.

Раптом відчинились двері. 

— Ходімо, — покликала з собою пишна блондинка. 

— Куди? — не розуміла я, хапаючи свою валізу, що весь час стояла біля мене. 

— В тебе є паспорт? — запитала дівчина, не перестаючи йти, і час від часу поглядала в планшет.

— Є, звісно, — відповіла, крокуючи за нею услід.

 Вона йшла так швидко, що я ледь встигала за нею. Ми рухались вузькими ледь освітленими коридорами.

— Давай сюди, мені потрібно зробити копію, — простягнула руку, навіть не глянувши в мою сторону.

І так вона й досі не припиняла йти. Аж поки ми не дійшли до білих дверей, які скоріше можна було назвати сірими. І аж тоді вона розвернулась до мене.

Я почала ритись у своїй сріблястій бананці, що як міцний ремінь обіймала мою талію. Завжди ношу усі найнеобхідніші та цінні речі при собі: паспорт, гроші, карточки, квитки. Намацала в одному з відділів сумки маленьку книжечку і простягнула блондинці. 

— Ось, — віддала їй свій паспорт. 

— Добре, Софія, — виразно прочитала моє ім'я з паспорта.

— Можна Соня, — попросила я, бо цей варіант мені більше подобався.

— Що ж Соня, мене звати Ліза, я — твій менеджер. Усі питання до мене. Буду дуже вдячна якщо їх буде не багато, —  швидко і грубо сказала дівчина. Наче ці стандартні слова вона мусила, але не любила говорити.

Я послушно кивнула. Її голос мене відверто лякав, та я намагалась не показувати цього на своєму обличчі.  

— Це твоя гримерна, — промовила після паузи й жестом пропустила мене вперед.  

Я повільно увійшла і закотила туди валізу. Темна кімната, неможливо нічого розглянути. Це більше схоже на комору ніж на гримерну. Дівчина увійшла за мною і щось намацала в кутку кімнати. Засвітилась невеличка лампа.

— Тут поки що немає світла, але скоро полагодять. Ти готуйся, будеш сьогодні виступати.

— Що? — я була спантеличена. — Я тільки прилетіла, я не можу … Я .. А як же..

— Ти готуйся, швиденько. У тебе є костюми? — запитала, повільно крокуючи в сторону виходу.

— Лише один, — відповіла я.

— Чудово. 

— Але я не можу виступати зараз, — заперечила.

— Ти коли повинна була прилетіти?

— Два тижні тому... але я не винна, що мені робили документи так довго.

— Це мене не хвилює. Ми втратили багато грошей, чекаючи тебе. Тому ти зараз виступиш, а потім поселишся в кімнату. Там і відпочинеш. А зараз готуйся, маєш пів години. Я піду зроблю копію.

Дівчина швидко покинула кімнату. Я не могла нічого вдіяти. Я справді приїхала набагато пізніше ніж повинна була. У мене не було навіть часу подумати про все, що зараз відбувається. Я хотіла чим по швидше виступити, а потім заселитися в кімнату і поспати нарешті. 

Тому я швидко розкрила валізу і дістала звідти єдиний костюм, який я ще в Україні пошила собі для виступів. Максимально короткий та відвертий і максимально зручний щоб танцювати: топ і шорти-спідниця. 

Я сіла на крісло перед дзеркалом і розмістила там свою косметичку. Притягнула лампу ближче до дзеркала, щоб краще бачити своє відображення. Я хотіла зробити хоч більш менш нормальний макіяж. Та тут одне правило — побільше блискіток. 

Я взяла свій маленький рушничок і виглянула з комори-гримерної. На одних з дверей побачила, якийсь значок, щось мені підказало, що це туалет. Я увійшла і на щастя знайшла там і умивальник. Швидко вмила лице і прийняла спартанський душ. 

Тоді повернулась в гримерну, щоб зробити макіяж. Коли домальовувала губи, блондинка повернулась. 

— Ну, я бачу, ти готова. Ходімо, я проведу тебе в зал.

— А можна мій паспорт? — попросила я. 

— Потім все віддам, тобі час виходити. Ходімо, — взяла мене за руку і потягнула з кімнати. 

— А ...

— Сюди ніхто не буде заходити, — сказала вона, ніби вгадала моє питання. 

Вона була така наполеглива, що я просто мовчки пішла за нею. Ми дійшли до ще одних дверей і зупинились.

— Зрозумій, немає часу зволікати, — сказала неочікувано блондинка, — потрібно працювати й викладатись на повну. І тоді ти зможеш досягти результатів. Я впевнена в тебе все вийде.

Тоді Ліза відкрила двері й ми увійшли в місце схоже на залаштунки. Там стояв молодий чоловік з блютуз гарнітурою у вусі. 

— Віддаю тебе Жені, — підштовхнула мене до нього і знову зникла в сірих коридорах. 

Він обійняв мене за плечі, підштовхуючи ближче до шторок, за якими ймовірно вихід на сцену. Женя прислухався у свій навушник, мовчки штовхаючи мене до виходу. Я лише за кілька секунд зрозуміла, що чиню супротив. І цьому молодому і дуже худорлявому чоловікові стає важче. Раптом він попустив хватку. 

— Соня? — глянув прямо у вічі.

Я лише перелякано кивнула. 

— Не бійся, ходи сюди, — він відсунув штори, так щоб я побачила що робиться у залі.

Йому здалося, що глянувши на сцену я трохи заспокоюсь. Він частково мав рацію, але страх не зник повністю.

— Твій вихід за 2 хвилини, — продовжив він. — Будеш танцювати поки не оголосять наступну дівчину. Не бійся публіки, тебе полюблять, гарантую, — пройшовся оцінювальним поглядом зверху-вниз, наче хотів переконатися у своїх словах.

Та його слова не подіяли так, як повинні були. Я відчувала як мої ноги підкошуються і трусяться.

— Зроби глибокий вдих і видих, — сказав Женя.

Я послухала його. Не було куди діватись. Є лише один варіант, вийти на сцену і виступити. І зробити це якнайкраще.

Раптом чоловік прислухався, притиснувши пальцем гарнітуру міцніше до вуха. 

— Добре, оголошуй, — сказав він комусь. 

Серце втекло в п'ятки, страх пройшовся по всьому тілу як ураган. 

— Все виходь, — підштовхнув мене Женя. — Ось сцена, ось пілон. 

— Що? — мої очі округлились, — Який пілон?