Епілог.

Я знаю, що це сон.

Я пливу серед гостьових будинків, що похитуються в такт течії, а з усіх боків до мене долинають звуки мушлевих шукачів. Я зменшую швидкість і озираюся на всі боки — нікого. Мої брови зводяться докупи від здивування, адже писклявий звук не те, щоб зникає, а навпаки — посилюється.

«Чому саме момент втечі з Блідого Коника?» — ця думка пробігає в розумі.

Я втомлено знизую плечима і продовжую плисти далі. Я не маю відповіді на це запитання, як і не маю відповіді — чому мені взагалі щось сниться.

Навколо починає темніти. Я різко зупиняюся, а писк стає таким гучним, що я не витримую і притискаю долоні до вух. Голова розколюється.

— Ні, ні, ні, ні! Досить! — кричу заплющивши очі.

Пік. Пік. Пік.

— Лів! Ти програла!

Що?

Я різко розплющую очі й бачу двох... дітей.

Лів! Це ж Лів, тільки маленька! А цей хлопчик... це — Деймон!

Вони обидва сидять на лаві й ворушать такими дивними кінцівками, що були в той момент у Лів, коли я її спіймала. І найдивніше, що навколо них — сухо. Сонце настільки сильно світить, що я починаю мружитися, прикриваючи обличчя рукою.

— Так не чесно! — штовхаючи хлопчину в плече відповідає розсерджено Лів. — У тебе ноги довші за мої, ось тому ти й виграв!

Ноги? Виходить ці кінцівки вони називають ногами?

Я нервово опускаю погляд униз, щоб розгледіти себе. Але я все ще у воді й у мене мій хвіст. Я все та сама, але... Чому я це бачу? Чому все зараз має такий вигляд, ніби я на якомусь невидимому кордоні світів?

— Ти просто не можеш змиритися зі своєю поразкою Лів! — регочучи відповідає Деймон і починає рукою смикати її волосся. — Думаю одного разу ти переженеш мене і бігати вже доведеться мені за тобою.

— Скоріше б!

Раптово все знову починає темніти. Силуети Лів і Деймона розпливаються як серпанок, не залишаючи за собою й сліду. Мене охоплює паніка. Я починаю відпливати від темряви, що наступає на мене, але вона немов неминуча. І звідусіль знову лунає з більшою силою цей неможливий звук.

Пік. Пік.

Пік!

— Ах! — зривається з губ і я падаю на щось мʼяке. Біль пронизує все тіло, а яскраве світло навколо змушує очі сльозитися. Я тягнуся рукою до голови та...

Мої пальці! Вони без перетинок! А тіло... воно одягнене в щось біле і накрите легкою тканиною. Не знаю чому, але я впиваюся своїми новими пальцями в це покриття і бачу під ним... ноги!

Владико! Що зі мною?!

Серце починає стукати об ребра ніби морський бик об ґрати, коли його спіймали. Я не розумію, що це за місце! Я починаю гарячково моргати й оглядати все, що оточує мене. Якісь незрозумілі трубочки прикріплені до тіла, рук. Вони йдуть у щось із чорним тлом і зеленими, червоними, жовтими, синіми лініями, що біжать і звиваються. У якійсь прозорій штуці налито рідину, що здається надходить мені у вену. І найголовніше...

Я не у воді! І я не — Я!

Мене починає трясти. Писк прискорюється. Я округляю очі й усвідомлюю, що дихаю чимось невидимим!

— Лів?! — доноситься чийсь низький оксамитовий голос збоку.

— Лів?! — я повторюю і починаю непритомніти. Усе знову навколо пливе й тьмяніє. Тепло торкається запʼясть і наді мною видніється чиєсь обличчя, що розгледіти я вже не в силах...

Лів? Але я ж щойно з нею попрощалася? Не розумію...

Ні...

Невже...

Невже ми помінялися місцями?

Хах! Це напевно сон. Точно сон...

Пік.

Я повільно відкриваю очі. Простір навколо мене не змінився, як і власне моє становище. Я все ще лежу на чомусь, трубочки, пищання, повна відсутність води й... хлопець.

Він сидить здається на стільці. У нього світле волосся, схрещені на грудях руки та щільно заплющені очі. Думаю, він спить. Я вдивляюся в його акуратні риси обличчя і до мене доходить...

— Деймон? — раптово кажу і він різко прокидається.

— Лів?! — тремтячим і хрипким голосом каже він, змахуючи залишки сну зі своїх чудових блакитних, немов вода в моїй рідній Талассарії очей.

— Т-так? — невпевнено тягну.

Його очі починають блищати, а в куточках збираються... сльози. Я злегка кривлюся, бо в носі починає шкребти й здається теж — плачу.

— Лів, як я радий! — він піднімається зі стільця і підходить до мене, сідаючи біля того, на чому я лежу. — Я думав... думав, що втрачу тебе... Вибач, що був таким жалюгідним боягузом!

Його голос надривається і він накриває долонями своє обличчя, поки з очей скапують крапельки.

У грудях тисне. Я щиро хочу втішити цього хлопця, адже навіть не уявляю, що він відчуває, дивлячись на мене... Точніше на Лів.

Невже моїй прекрасній подрузі довелося пережити те саме, коли вона зустрілася з моєю родиною? Яка ж я була дурна, засуджуючи її за те, що вона уявила себе злодійкою. Адже те, що відбувається зараз у мене всередині, інакше не схарактеризувати.