Розділ 20. Сфера.

Я перекочуюся на бік, тихо зітхаючи. Сон ніяк не йде.

Матрац зі сплетених водоростей виявляється куди менш зручним, ніж здавався годину тому. Не можу сказати, що я за такий короткий час встигла стати балуваною, просто він коле... Здається, я все-таки не так затягнула центральний шов.

Я підводжуся і дивлюся на Рама. Він лежить поруч, у напівтемряві я ледь розрізняю обриси його обличчя. Заздрю, як він безтурботно сопе — напевно, вже бачить десятий сон.

Так, день і справді видався емоційно насиченим. Особливо — коли після танцю ми тікали з площі, запримітивши місцеву варту, яка явно «когось шукала». Відпливли від міста, сховалися серед рифів, де під навислими скелями знайшлося укриття в печері, зарослій коралами.

Я лягаю назад, витягуючись на спині, і дивлюся в темряву. Течія ледь ворушить водорості над головою. Вони повільно розвиваються по стелі, як думки в моїй голові.

— Гей, Сірім, — подумки шепочу, ніби мене хтось ще може почути. — Тебе теж цей матрац коле?

Тиша.

Я напружуюся, прислухаючись. Вона не подавала голосу з моменту, як ми пройшли до площі.

У животі почало неприємно тягнути.

— Сірім? — повторюю трохи наполегливіше. — Ти чого мовчиш? Усе гаразд?

— Хочеш, щоб я знову порахувала медуз, так? — грайливо запитує, ніби до цього навмисне ігнорувала мене.

Я видихаю з полегшенням, прикриваючи очі долонею.

— Ні, звичайно! Просто хотіла поговорити з тобою.  

— І про що ж?

— Ти не злишся на мене?

— З чого б це?

— Ну, що я...

— Була полонянкою, блиску очей Рама?

— Ох! Ти невиправна!

Ми обидві починаємо посміхатися — я відчуваю це навіть без слів. Наче вода навколо стала трохи теплішою.

— Звісно ні, Лів. Я навпаки рада спостерігати за тим що відбувається між вами. Знаєш, це іноді навіть цікавіше, ніж роздивлятися королівство. Для більшого ефекту не вистачає піци в руках!

Я не стримую сміх, але тут же закриваю собі рот руками. Рам на щастя як безтурботно спав, так і продовжує.

— Лів, не хочеш трохи прогулятися? Думаю, варти поблизу немає.

Вона на мить замовкає, а потім додає, майже жартівливо:

— Але якщо що — скажи Раму, що це все була ідея Сірім Таласс.

Я без зволікань піднімаюся та обережно вислизаю з укриття, намагаючись не шуміти.

Зовні й справді тихо. Спокійно. Хоча про свої внутрішні відчуття я так сказати не можу.

Я обпливаю виступ скелі, де корали світяться мʼякою бірюзою. Про всяк випадок озираюся на всі боки, але скрізь на щастя порожньо.

Мені хочеться вірити, що все гаразд. Що це просто дружня прогулянка, перед ще одним захопливим місцем. У нас є ще час... Але чомусь усередині трохи тягне під ребрами.

— Он там, — перериває тишу Сірім. — Квіти Увера, пахнуть дивовижно.

Я примружуюся і намагаюся розгледіти хоч якісь квіти. Єдине, що вибивається із загального вигляду, — це невеликі лілові шишки, які ледь світяться, на купі каміння. Думаю, вона про них.
Я підпливаю, і по задоволеному аху Сірім, розумію, що вгадала. Цієї ж секунди в ніс пробивається аромат чогось схожого на шовковицю, змішану з евкаліптом.

— Я памʼятаю, як Жуней приносив мені їх, — з ніжністю вимовляє вона. — Він казав, що ці квіти ростуть у далеких землях і я навіть подумати не могла, що одного разу знайду їх.

— Тоді зірвемо одну для нього? — починаю тягнутися до квітки.

— Ні, ні, — сміючись вона зупиняє мене, — у нього на них алергія.

— Упс!

— Знаєш, Лів, я ж того дня померла.

Від її спокійного тону і цих слів, ніби ніж встромляється просто в серце. Тіло починає горіти. Клубок болю підступає до горла. Очі застилає перламутрова пелена.

— Про що ти говориш, Сірім?! — ледве чутно шиплю стискаючи кулаки.

— Лів, прошу, не реагуй так бурхливо.

— Я не можу інакше, Сірім! Що... Що це означає!

— Те й означає, Лів. Коли ти прокинулася в моєму тілі... я вже була мертва.

Світ руйнується. Я обмʼякаю. Дно холодне. Сльози. Їх не зупинити. Мої руки трясуться. Я хапаюся за голову. Мотаю нею. Шепочу одне й те саме: ні, ні, ні.

Виходить ми обидві померли того дня?! Тільки я стала нею, а вона примарою в моїй голові! Чому такий односторонній обряд?! Господи! Це звучить ще гірше, ніж коли я прокинулася тут!

— Лів! Лів! — голос Сірім пробивається крізь мої судомні думки. — Люба, прошу вислухай мене.