Розділ 19. Перший танець.

Всіх охочих кличемо приєднатися до нашого святкування Дня Шуелі! Віддамо честь доблесним лицарям роду Саларісів і Владиці!

— Саларіс... — тягну, вдивляючись у листівку, яку мені щойно всучив юний русал. — Щось знайоме... хм.

— Добре, Лів, — втручається Сірім, остаточно розбиваючи мої спроби згадати. — Ти вже потихеньку вливаєшся в суспільство.

— В якому сенсі?

— На вечері мама згадувала герцога...

— Точно! — вигукую вголос і тут же починаю крутити головою, перевіряючи, чи не дивиться хтось. Слава Богу, пронесло.

— Той, герцог, у якого буде завал із листами про укладення шлюбу.

— Ага, все вірно! — задоволено підтверджує Сірім.

— Так ми недалеко від його земель?

— Ні, що ти. Землі герцога розташовані якраз ближче до столиці — власне, як і його родовий маєток. Тож ми страшенно далеко від нього.

— Але тоді чому свято на їхню честь влаштовують тут?

— Мабуть, тому що свого часу, лицарі дому Саларісів захистили це містечко від піратів.

— Пірати?! — я підкидаю брови, не в змозі приховати здивування. Пірати. Під водою. Неймовірно.

— Так, були такі. Зараз від них залишилися хіба що дрібні контрабандисти. Але, попри те, що ті часи давно минули, герцогство досі вважається колискою відваги — і не без підстав. Лицарі Саларісів першими доповіли про поширення хвороби з Крагзової западини. Аердон Саларіс втратив багатьох своїх людей того дня... А крім того, він ще й посол Талассарії. Ось так. Нам обовʼязково варто зазирнути.

Звичайно ж, я погоджуюся. Залишилося тільки попередити про цю раптову витівку Рама, який якраз пливе з нашим обідом.

— Смажена лапка Лубі для моєї леді! — посміхаючись, він передає мені шпажку з акуратно нанизаними кубиками мʼяса, які не надто схожі на «лапку».

Після тієї ночі в таверні, коли я зважилася покликати його на прогулянку, наші стосунки стали... ближчими. Ні, я не зізналася йому в симпатії. Просто більше не відпливаю за першої можливості. І не відводжу погляду, коли він дивиться прямо в очі — навіть якщо серце знову зрадницьки завмирає.

Між нами тепер відчувається якась свобода в рухах. Думках. Посмішках. Дотиках.

З того дня ми встигли побувати в безлічі місць. Кришталеві катакомби, напівзруйнований мармуровий храм, мерехтливі тунелі... Так, усе це було частиною маршруту, спланованого з Сірім. Але я дозволила собі насолоджуватися всім цим не тільки з нею — а й із ним.

Нехай учора, як і того дня, я не сказала справжньої причини свого смутку — Рам не ставив запитань. Просто підставив плече.

Минуло вже одиннадцать днів відтоді, як ми з Сірім втекли. Срібним залишився невеликий кінчик одного пасма...

— Дякую! — роблю імпровізований реверанс і беру шпажку. — До речі, Раме.

— М?

— Не проти затриматися тут і сходити на святкування Шуелі?

На мить мені здається, що в його погляді промайнула тінь сумніву, але усмішка нікуди не зникала. Значить привиділося.

— Раз ти мене запрошуєш — як же я можу відмовити? — він відповідає і відкушує шматочок мʼяса. — Але спочатку поїж. На голодний шлунок довго танцювати не зможеш.

Я киваю і втоптую цю «лапку» за секунду. Мʼясо дуже схоже на курятину — тільки менш волокнисте і соковитіше. Дуже смачне.

Ми пливемо в бік арки — широкої, прикрашеної шовковистими водоростями. Народ тягнеться з усіх боків, і що ближче до центру, то щільніший натовп. Але Рам пливе трохи попереду — ніби створюючи для мене простір, у якому легко дихається. Жоден плавник, жодна мушля не зачіпає мене. Він спритно лавірує, і варто комусь наблизитися — між нами вже опиняється його плече.

— Який лицар, — грайливо шепоче Сірім.

Я посміхаюся, не відповідаючи. І справді він має величний вигляд, нехай і одягнений у звичайний плащ.

Натовп розсувається, і ми впливаємо на невелику площу. Перше, що впадає в око — флагшток. На самому верху повільно розвивається ніжно блакитний прапор із вишитим ніби золотом у центрі сонцем і крученою довгою мушлею.  Я помічаю, як Рам трохи сповільнюється. Його погляд затримується на прапорі. Довго. Уважно. Він нічого не каже, і я не питаю. Просто зазначаю про себе, що це... красиво. І трохи дивно.

— Хм... — раптом вимовляє Сірім, ніби про щось задумалася.

— Що?

— Та так... нічого, — ухильно відгукується вона. — Просто вже чекаю веселощі!

Ми не встигаємо рушити далі, як переді мною виринає пара юних русалок — обидві з яскравими хвостами та квітами у волоссі.

— Ти! Так, ти, красуне! — одна з них вказує на мене. — З тобою терміново потрібно дещо зробити. Ходімо!

Я розгублено обертаюся на Рама, але він тільки сміється, ніби вже в курсі.