Розділ 18. Смак спогадів.

— Це було приголомшливо! — вигукує Сірім уже, здається, втретє. — Я все ще відчуваю смак цього... як його правильно... чізгера!

— Чізбургера, — з усмішкою поправляю я, підпираючи щоку рукою, дивлячись у каламутне скло таверни.

— Саме так я й сказала! — хихикає вона.

Після того як ми вибралися з печери, Рам запропонував знайти більш затишне місце для нашої імпровізованої трапези. Я була готова почати дегустацію просто там, але, як зʼясувалося, все не так-то просто.

Самі камені — не їжа. Рам пояснив, що перш ніж їсти, потрібно провести невеликий ритуал: стиснути камінь у долоні, заплющити очі й чітко уявити смак — не просто їжу, а цілу сцену: аромат, текстуру, навіть настрій. Що жвавіший образ, то смачніший результат. Якщо все зроблено правильно, камінь трохи нагрівається і перетворюється на крихітну жувальну сферу і bon appétit.

Загалом ми зупинилися в парку неподалік від майбутнього місця ночівлі. Атмосфера там була бадьора — всюди чулися голоси, сміх, плескіт хвостів.

Рам як джентельмен, вирішив продемонструвати все на собі. Я була в шоці — всього за частку секунди камінь трансформувався в невелику горошину, яку він швидко проковтнув.

Сірім підказувала, що він обирав досить звичні для місцевих страви. А ось нам довелося хитрувати. Не могла ж я озвучувати про якісь невідомі чізбургери, піци, мівіни, шаурму та кока-колу!

Це було прекрасно.

Усе те, що колись здавалося буденним, спалахувало під язиком як живий спогад. Я навіть мало не розплакалася. Це були смаки з мого світу. З колишнього життя...

— Лів! — різко лунає голос Сірім і я здригаюся, повертаючись у реальність. — Про що задумалася?

— Та так, про... Про — Полеглу Бібліотеку, так! — ляпнула перше, що спало на думку.

Вийшло непереконливо.

— Говори правду, а інакше я всю ніч тебе діставатиму розпитуваннями!

— Гаразд, гаразд! — я піднімаю руки вгору в жесті здачі й слабо посміхаюся. — Хм, памʼятаєш, я довго не могла зосередиться на смаку піци?

— Угу.

— Просто... — я злегка їложу по стільцю, ніби це допоможе мені зібратися. Спойлер — ні. Але благо Сирим дає мені час. — Загалом був у мене один друг дитинства, звали його Деймон...

— Так і знала, що справа в тому світловолосому хлопчині з твоїх спогадів! Ну-ну продовжуй.

— Ми зустрілися з ним у притулку. Він був на рік молодший за мене і, на відміну від багатьох із нас, трагічно втратив сімʼю в аварії. Деймон здебільшого був мовчазним. Надавав перевагу самотності та книжкам. Але, одного зимового ранку, напередодні Різдва, я дуже рано прокинулася і вирішила прогулятися. Не скажу, що це було сплановано, просто ноги самі завели мене в найвіддаленіше крило, і я побачила те, що й уявити собі тоді не могла. Це був зимовий сад. Я просто обличчям втиснулася в скло кованих дверей і розглядала троянди, що одразу привернули мою увагу.

— А, що таке ці — троянди?

— Ну, вони схожі на те, якби кушеві спаклі забарвилися повністю в бордовий і залишалися нерухомо на місці.

— Ух ти... — шепоче Сірім, від чого куточки моїх губ повзуть угору. Думаю, вона так само з теплом усміхається моєму щирому інтересу до того, що для неї звично.

— І тут, значить за спиною я чую шурхіт, обертаюся, а там Деймон з ключами стоїть і каже мені: «У нас обмаль часу, Лів, але, сподіваюся, його вистачить, щоб ти трохи прогулялася.» І часу вистачило! А потім він запропонував мені сходити поїсти піцу і так ми здружилися.

— Щось мені це нагадує. — грайливо тягне Сірім. — Бачу хороші хлопці у твоєму житті завжди зʼявляються несподівано з-за спини.

— Скажеш ще! — фиркаю я, а вона відповідає дзвінким сміхом.

У грудях починає трохи щеміти. Не від смутку, ні. Просто й справді приємно згадати ті недовгі, але світлі дні.

— Ми з ним багато чого хотіли. — навіть раптово для себе, мені захотілося продовжити. — Втекти з притулку. Побувати на морі. Заспівати на сцені. Ми навіть придумали план, як пробратися в актову залу вночі та зіграти там пісню, яку він написав...

Я посміхаюся, але голос трохи тремтить.

— У підсумку його раптово забрали. Я навіть не попрощалася. Не встигла сказати, наскільки він був для мене важливий. І...

Замовкаю. Але Сірім не чекає закінчення. Вона бере і каже те, чого не наважилася я:

— І тепер, коли ти дивишся на Рама, думаєш, що з ним буде так само як із Деймоном?

Повисає пауза.

Так. Саме так. Я завжди знала, що Деймона можуть забрати. Рам же планує покинути королівство. Підсумок — два різні світи, а суть та сама.

— Лів, а ти залишилася відтоді тією самою? — крадькома запитує Сірім.

У мені щось клацає. Гул цього звуку огортає розум. Мої брови зводяться, а рот злегка відкривається. І справді. Адже я більше не та маленька дівчинка. Я в цілому більше — *не та.*