Розділ 17. Змагання.

— Значить, він злегка вжалить струмом, кажеш? — схрестивши руки на грудях, я уважно дивлюся на Рама.

— Так, — відповідає він спокійно, але в куточках губ миготить тінь усмішки.

— Це все?

— Ага.

— Точно?

— Так, Лівіє. — Він піддається ближче, не відводячи погляду. — Хто перший збере пʼять штук — перемагає і може просити, що завгодно.

Я прикушую губу, намагаючись не видати підступної посмішки. Він безумовно щось затіває. Але і я не ликом шита.

— Гаразд. — плескаю в долоні. — Тоді в центр... і на рахунок три?

Рам киває і ми починаємо плисти до вихідної позиції.

— Чого так загадково посміхаєшся? — цікавиться Сірім.

— Тому що нас двоє, ми точно переможемо.

— Як нечесно, Лів! — вигукує вона явно з усмішкою.

— Переживе.

Сірім задоволено хихикає, а ми з Рамом уже зупиняємося на місці. Він кидає погляд у мій бік і голосно вимовляє:

— Один...

— Два... — підхоплюю, нахиляючи голову трохи лівіше, ніби підбиваючи.

Він хмикає — і в цей момент ми вигукуємо в унісон:

— Три!

Майже одночасно зриваємося з місця. Вода навколо вибухає бульбашками, ніби вітаючи початок змагання.

Камені, як пояснив Рам, знаходяться в отворах стін. Деякі можуть бути порожніми, а в деяких не більше одного каменю. Загалом шанси в нас рівні.

Я стараюся довіритись інтуїції, тому обираю той прохід, що заріс невеликими коралами. Спершу він здається вузьким, але щодалі пливу, то стає просторішим. Намагаюся не випускати нічого з уваги. Але, на жаль, крім вицвілих водоростей нічого цікавого не знаходжу.

— Сірім, будь пильною!

— Звичайно, звичайно! Он, здається, зліва!

Я різко кручу голову — і точно, на виступі, де корали обвивають тріщину в стіні, мерехтить золотим світлом невеликий камінь. Він немов дихає, випускаючи ритмічні пульсації. Серце прискорюється.

Я тягнуся до нього — пальці вже майже торкаються...

— Один! — лунає зверху, і перш ніж я встигаю зреагувати, камінь опиняється в руці Рама.

Він обертається, утримуючи знахідку двома пальцями — і та сама єхидна, самовдоволена посмішка прикрашає його обличчя.

— Вибач, виявився швидшим, — нахабно підморгує і спливає.

Я, розкривши рота, піднімаю погляд угору. Там теж прохід. Виходить ці тунелі повʼязані між собою.

— Ми перші його знайшли! — ображено вигукує Сірім.

— От паршивець. Ну нічого, якщо він знову вкраде наш камінь — вкушу його за хвіст.

— Звучить варварськи, але справедливо.

Я різко розвертаюся, вперто метучи в наступний тунель. Ця війна тільки почалася.

Обраний прохід виявляється куди темнішим. Я мружуся, намагаючись розгледіти хоч щось, але немов сама печера вирішила пограти зі мною в хованки.

Загалом це не проблема — камінь дає світіння, значить тут я знайду його швидше. Варто мені тільки про це подумати, як правіше я помічаю слабкий блиск. Посмішка проступає миттєво, я кулею пірнаю туди — і, нарешті, пальці торкаються прохолодної гладкої поверхні.

— Один, — урочисто вимовляю й затискаю камінь у долоні під бурхливі овації Сірім.

Злегка пощипує, ніби вдарив легкий розряд, але зовсім не боляче — радше, лоскотно.

Не гаючи ні хвилини, я відправляю його до потайної кишені мантії. Залишилося чотири.

Поки я перевіряю два порожніх проходи поспіль, із сусідньої ущелини доноситься задоволений голос Рама:

— Два!

— Ох уже цей нахаба, — бурчу собі під ніс.

— Лів, уперед! Ми не програємо!

— Та я й не збиралася! — Я з подвоєною завзятістю звертаю в новий прохід.

Він досить широкий, трохи закручений, як штопор. Світло тут бʼє ключем, але це не заважає помітити слабке золотисте мерехтіння біля самої землі. Підпливаю ближче — і так! Другий!

— Два! — вигукую, і в цей момент щось миготить осторонь. Занадто швидкий рух.

— Три! — чую з-за спини.

Я обертаюся — і, звісно ж, Рам. Він знову випередив мене. Причому з цією ж єхидною усмішкою.

— Ти за мною стежиш? — обурено шиплю, підпливаючи ближче.

— Я просто відчуваю, де шукати. — кидає мені й розчиняється в наступному тунелі.

— А може не відчуваєш, а знаєш?! — Я стискаю губи, знову розвертаючись.

Наступні хвилини проходять у справжній гонці: я знаходжу третій, він — четвертий. Ми то випереджаємо одне одного, то стикаємося в проходах, наче два кораблі на курсах, що перетинаються. Іноді він мовчить і тільки киває, іноді мимохідь кидає фразу: