Розділ 16. Іанова печера.

— Ти не жартуєш? — Від почутої інформації в мене відвисає щелепа.

Ні, сама печера, що стоїть неподалік, теж вражає. Вхід схожий на щось на кшталт відкритої рибʼячої пащі, але! Факт того, що Іанів камінь може набути смаку чого завгодно — це... Приголомшливо!

— Сірім!

— Я досі в шоці, Лів! Думала, що це жарт!  

— У такому разі ти ж розумієш, що це означає?

— Що ми відтворимо смак карамельних мушель з аквамедом?

— Так, але так само, ти можеш познайомиться зі смаком земної їжі!

— Владико, ти маєш рацію! Я буду першою русалкою, що скуштувала їжу іншого світу!

— Правда... я не те, щоб могла собі багато дозволити, але фастфуд... Ох, повір мені — пальчики оближеш!

— Навіщо лизати пальчики?

— Не забивай голову, це людська приказка. Означає — дуже смачно.

— Тоді, давай швидше приступимо до пошуку цих каменів! Уже хочу облизати пальчики!

— Лівіє? Усе... усе добре?

Мʼякий, але досить упевнений голос Рама пробивається крізь мої уявні чизбургери.

Я здригаюся. І нарешті розумію, що ненадовго зависла.

Прекрасно, просто чудово!

— А? Так! Звичайно! — випрямляюся і розпливаюся в найневиннішій зі своїх посмішок. — Просто... задумалася про солодощі!

— Хах, заздрю їм. — з легкою досадою в голосі відповідає Рам.

— Чому?

— Вони зачарували тебе більше за мене!

Він підморгує і зривається з місця в бік печери. Я ж залишаюся нерухомою та здається мої брови скоро полетять за лінію росту волосся.

— Мені ж не почулося? — спантеличено вимовляю вголос.

— Ні. Абсолютно, — підтверджує Сірім, а мої щоки спалахують.

Я хапаюся руками за волосся і починаю його прочісувати між пальців. Він же просто жартує, так? Ну, флірт. Ну, гра. Ось і все. Покупці в магазині мені теж іноді строїли оченята, нічого такого. Просто не потрібно додумувати. Не прокручувати в голові цей... погляд. Цей голос. Цю посмішку.

Я мотнула головою, ніби струшуючи з себе думки, і поспішно кидаюся за ним слідом.

Не буду нічого питати!

Рам уже майже біля входу. Я поправляю мантію і зовсім невимушено підпливаю, зупиняючись поруч. Але в поле мого зору потрапляє...

— Охоронець! — шепочу і починаю відпливати назад.

Рам обертається до мене, трохи піднімаючи брову.

— Усе гаразд, — каже він тихо, але впевнено, навіть із легкою посмішкою, ніби заздалегідь знав, що я так зреагую.

Прокляття! Раз він спокійно стояв, то логічно, що він теж його бачив!

Програвши Раму вже вдруге, я зітхаю і дивлюся на нього з рухомим рядком в очах — «і що далі?»

Тим часом високий русал із сірою перевʼяззю на грудях, що нудьгуюче жує водорість, помічає нас. Він тут же кидає погляд на Рама — і... раптом посміхається.

— Давненько тебе не було.

— Скучив за місцевим камінням. — Рам киває йому і жестом руки підкликає мене до себе. — Ми ненадовго.

— Ну, якщо син купця Касая просить — не можу відмовити, — вимовляє він, трохи примружуючись. — Сподіваюся, не полізеш на рівні нижче?

— Син купця? — здивовано вимовляє Сірім, а я мовчу. У всіх сенсах.

— Як бачиш, сьогодні я не один, — Рам вказує в мій бік. — Не годиться наражати дівчину на небезпеку.

Охоронець ковзає по мені поглядом, і я, не знаючи, що робити, махаю рукою. Дуже інтелігентно. Дуже нерозумно.

— Хм. Значить, побачення. Тільки акуратніше там!

Напевно вже немає сенсу коментувати, що я знову почервоніла, так? Тому щойно охоронець запрошує увійти, я швидко запливаю всередину першою.

— Лівіє, не поспішай так! — окликає Рам.

— Ти його знаєш? — не дивлячись запитую, продовжуючи плисти.

— Трохи. Він вважає, що я син торговця спеціями.

— А ти? — я нарешті зупиняюся й обертаюся.

— А я... — Рам ледь не врізається в мене, але вчасно реагує і зупиняється. — його в цьому не розпереконую.

Звичайно, мене турбує зовсім не це. Але раз видалася можливість списати свою поведінку на «підозру у брехні», я із задоволенням скористаюся нею.

Не скажу, що я великий фізіогноміст, але, здається, життя в притулку мене дечому навчило.

У декого брехня на обличчі написана жирним шрифтом: хтось починає чухати ніс, хтось заїкається, хтось дивиться, ніби раптом згадав, що залишив кипʼятильник увімкненим у минулому столітті.

А ось Рам... спокійний. Не совається. Не відводить погляд. Не боїться, що я побачу там щось зайве. Я навіть спеціально примружуюся. Але нічого. Чисто. І чесно кажучи, його непідробний спокій якимось дивним чином передається мені.