Розділ 15. Раптове зіткнення.

Я швидко запливаю в кімнату і зачиняю за собою двері. Прості камʼяні стіни, два ліжка в кутах і кругле вікно, через яке ллється холодне блакитне світло, — зустрічають тишею, що обволікає. Але я маю намір її порушити!

— Господи, — кажу, плюхаючись на ліжко, що правіше, — ті черепахи були наче величезні Жунеї!

Сірім заливається гучним сміхом — і я, звісно ж, підхоплюю.

— Ти тільки... тільки йому про це не кажи! — віддихавшись, нарешті відповідає вона.

— Ні слова! — я проводжу пальцями по губах роблячи вигляд, що застібаю невидиму змійку.

— Залишилося зовсім небагато і я зможу спокійно піти.

Веселощі знімає рукою. Я замовкаю, а в грудях починає тиснути.

Надто вже легко вона говорить такі страшні слова.

— Сірім...

— Лів, припини! Чесно, я навіть не думала, що ми зможемо так далеко зайти. І все це, нагадаю — завдяки тобі і... Слузі-втікачу, що впав перед чарами Лівії! — єхидно вигукує.

Я стискаю ключ, схоплюся з ліжка і втуплююся в стіну, ніби Сірім ховається десь за нею.

— Гей! Ніхто не падав ні перед якими чарами!

Вийшло різко. Я відчуваю зрадницький жар, що підступає до щік.

Ви подивіться на неї! Підколює мене.

— Слухай, ну, якщо ти хочеш і далі грати в ці ігри — будь ласка. — рівним майже нудьгуючим тоном відповідає вона. — Але! Я чітко бачила, як він підкупив кілька хлопців, щоб вони пропустили нас до черепах.

— Серйозно?! — мої брови злітають угору.

— Ага. До того ж, Лів, наш мішечок із грошима спорожнів лише в кондитерській крамничці та «Блідому Конику».

І справді.

Я знову сідаю на ліжко і, прикусивши нижню губу, починаю подумки перераховувати: Ринок Арзо, усіляка смакота в крамницях, які нам трапляються. Навіть кімнату в цій таверні зняв він!

— Так, так! — Сірім відзначає моє мовчання. — Гаразд, не гаймо часу. Потрібно оновити колір волосся.

Я киваю, але вже не відповідаю. Встаю і повільно підпливаючи до вікна знімаю з пояса пляшечку з туманною есенцією. Вичавлюю краплю і, повернувши її назад, починаю швидко розтирати чорну рідину в долонях.

Захоплюю пасмо. Дивлюся на кінчики.

З кожним днем срібло зникає все швидше.

— Чудово, леді Лівія. А тепер головне: час пані Сірім закінчиться в момент, коли останнє пасмо вашого волосся забарвиться в чорний.

Слова, сказані Жунеєм того дня, пронизують розум і серце.

Я ковтаю клубок у горлі й наношу есенцію на волосся. Пасмо за пасмом, втираючи доти, доки колір не стає повністю... моїм.

— Ех... — несподівано зітхає Сірім.

— Що?

— Погана звичка у твого НЕ хлопця. Аж надто любить — затримується. Ти зобовʼязана йому помститися, Лів.

Я видихаю і закочую очі. Але, як би там не було, Сірім права — його довго немає.

Я ще трохи стою біля вікна, потім не витримую — відпливаю і прямую до дверей. Напевно, просто перевірю. Зовсім трохи прочиню і...

Пальці лягають на ручку. Клацання. Я тягну двері на себе — і мало не врізаюся в щось мʼязисте...

Він стоїть просто переді мною.

Серце, схоже, вирішує влаштувати вечірку десь у районі горла. Вдих — короткий, погляд — неусвідомлено починає блукати по його... грудях, що видніються з-під мантії. Потім вище — на підборіддя, вилиці, губи... і, нарешті, очі.

Він дивиться просто в мої!

Я злегка відкриваю рота, адже ще жодного разу не бачила, щоб він виглядав так... невпевнено? У його оливкових очах та сама розгубленість, що й у моїх.

Але він не відступає.

Як і я.

Занадто близько. Настільки, що я відчуваю, як вода навколо злегка дрижить від його дихання.

— Я... — починаю я, але голос тремтить.

— Я теж... — видихає він майже в той самий час.

Ми обидва замовкаємо.

Стоїмо.

Не дихаємо.

— Ох, прям іскорки витають у воді.

Раптова репліка Сірім змушує мене відсмикнутись назад. Я тут же розумію, який це дивний вигляд має з боку, а я не хочу, щоб він думав, що це через нього.

— Вибач, — кажу, щоб розрядити обстановку. — Ледь не врізалися одне в одного, правда?

Господи! Це звучить настільки паршиво, що мені здається я згорю від сорому!

Рам моргає, ніби повертаючись із власних думок.

— Так. — невпевнено тягне він і машинально проводить рукою по волоссю. — Не передбачив, що ти можеш виходити.

— А я просто хотіла... — язик ніби спотикається. — Хотіла прогулятися.