Розділ 13. Поле цвітіння Куші.

Я памʼятаю, як уперше відчула подібне здивування і захоплення, коли в притулку побачила сад.

Зимовий сад.

У моєму дитячому мозку не вкладалося, як, під час бурхливих снігопадів, під скляним куполом можуть рости такі прекрасні троянди.

Звісно, крім троянд там були й інші квіти, але ці червоні бутони заволоділи всією моєю увагою.

— У нас обмаль часу, Лів, але, сподіваюся, його вистачить, щоб ти трохи прогулялася.

І часу вистачило. Я памʼятаю, як з побоюванням, одним лише кінчиком пальця, торкнулася оксамитової пелюстки. Тоді я вирішила: коли виросту, обовʼязково куплю собі букет таких самих троянд.

Але... не встигла.

І хто б міг подумати, що в морських глибинах, крім усього настільки неймовірного, як і мій другий шанс на життя, я побачу — підводні троянди?

Здається, Рам щось сказав, але я не почула його. Усе про що я зараз можу думати, то це про бажання роздивитися їх ближче.

Поле переді мною тремтить і переливається — на тонких стеблах погойдуються напівпрозорі бутони з мʼяким бордовим відливом. Вони світяться зсередини, ніби в кожному ховаються іскри. Я тягну руку — і один із бутонів повільно відділяється від стебла.

Зпурхнув.

Крила, ніжні, як пелюстки, розправляються — і тільки тоді я бачу: це метелик. Не квітка. Істота.

Я затамовую подих.

Один помах хвоста, потім інший — і я вже пливу вузькою доріжкою, не в силах залишитися на місці.

Кінчиками пальців я торкаюся бутонів, а вони тремтять і оживають. Зриваються з місця і піднімаються вгору, залишаючи за собою легке сяйво. Один метелик. Другий. Третій. А я пливу далі, не відводячи погляду.

Здається, все повітря навколо — якщо повітря під водою можна так називати — наповнене танцем. Пелюстки-крила ледь торкаються моєї шкіри, залишаючи лише блиск і тепло.

Я шепочу їм щось — сама не розумію, що саме. Напевно, дякую. За красу. За розраду. За те, що вони взагалі існують.

— Сірім, Куші — це метелики?

— Ні. — голос Сірім звучить так само заворожено. — Ці «метелики», як ти висловилася, називаються — кушеві спаклі. Подивися краще вниз.

Я без вагань опускаю погляд — і бачу не менш прекрасне.

На місці, де щойно зпурхнув метелик, зі стебла розпускаються тонкі нитки з пульсуючими бордовими кульками на кінцях. Їх багато — точно кульбаба, тільки жива, підводна. Я торкаюся — і вона спалахує яскравим світлом.

— Кушеві спаклі насичуються нектаром Куші, — продовжує Сірім. — А потім сяють, як вона.

Я хотіла було щось відповісти, але раптом відчула, як за спиною здригнулася вода.

Я навіть не встигла обернутися — і наступної миті на мою голову опустилося щось легке.

Світле.

Тепле.

Я завмираю, а потім повільно піднімаю руки та торкаюся... вінка.

Він зроблений із тих самих стеблів Куші — тонких, гнучких, іскристих.

— Тобі личить, — пролунав голос Рама десь у мене за плечем. У ньому звучить та рідкісна, спокійна впевненість, яка могла б розтопити лід.

Я обертаюся, але він з посмішкою обпливає мене і рухається вперед. Як ні в чому не бувало. Ніби й не надягав мені на голову найкрасивіший вінок у моєму житті.

— Дякую! — вирвалося.

Хоча ні. Я все ж хотіла це сказати.

— За що? — він зупинився, обернувся і здивовано на мене подивився. — Я думав, мовчання — знак згоди.

Мої брови тягнуться вгору. Не можу зараз сказати точно, це все ж таки через його запитання чи через людську приказку. Хоча напевно все разом.

Посмішка Рама стає ширшою. Він підпливає до мене і, нахиливши голову трохи на бік, запитує:

— Значить, ти все прослухала?

Я винувато киваю.

— Тоді повторю: Лів, хочеш, зроблю тобі вінок і, перепливши поле, дочекаємося вечора, щоб підбадьорити кушеві спаклі.

— Що значить підбадьорити? — спантеличено повторюю.

— Те й означає, — він піднімає брови, немов це очевидно. — Ми пливемо крізь поле, зачіпаємо стебла, і тоді спаклі спурхують. Вони люблять рух. Світло. Шум. Особливо ближче до заходу сонця.

Він робить граціозний поворот і тильним боком долоні торкається найближчого бутона — той одразу розкривається, і ще один метелик залишає квітку, кружляючи над нашими головами.

— Загалом, це теж саме, що робила ти, але масштабніше. Якщо попливемо синхронно, над головою буде ціле небо зі світла.

— А якщо ні?

— Тоді вони вирішать, що ми нудні, і заснуть назад. — Він знизує плечима, але в куточках губ грає хитра усмішка. — Але, щось мені підказує, що ми впораємося.

— Так, так і ще раз — так! — вигукує Сірім. — Погоджуйся, Лів!

— Але...