Розділ 12. Непорозуміння.

Поки мій так званий напарник щосили дрімає на підлозі, я, лежачи на ліжку, так і не змогла зімкнути очей.

Сон, схоже, втік першим, щойно стара русалка принесла на таці вечерю. Що саме було в тому рагу — одному Богу відомо, але шлунок тепер бурчить. Я зовсім не врахувала, що травлення Сірім не таке стійке, як... моє в справжньому тілі. Надалі буду обережнішою, бо це нестерпно.

Доба видалася довгою. Вийшовши з Бавельського лабіринту, ми пливли майже не зупиняючись. Я одразу сказала Раму, куди прямую — і він із задоволенням, без зайвих запитань, почав вести за собою.

Він також пояснив звідки така обізнаність про підводні будови і королівство загалом. Рам служив одному графу, але вирішив втекти і покинути Талассарію. Сказав, що мріє побачити кочові землі, побродити, поплавати, розібратися в собі. Я — підіграла, посміхнулася, кивнула, збрехала, що й у мене в думках було щось схоже. Звісно, без згадки Сірім, мого справжнього плану та мети.

— Ти збожеволіла. — все, що сказала мені Сірім після цього. — Він тобі повірив!

А мені здавалося, він не повірив. Але ніби вирішив — повірити. Або хотів, щоб я думала, що він повірив.

Попри його легкість і відкритість, відчуваю — він не такий простий. Але це викликає в мене більше інтересу, ніж побоювань.

Рам базікав майже весь день. Його історії звучали воістину неймовірно і кумедно. Навіть Сірім відтанула. Слухаючи їх, вона реготала, як дитя. Особливо мені запамʼяталося, як він натрапив на зграю пʼявок-невидимок і врятувався тільки тому, що вимазав шкіру у водоростевому соку. У моєму світі пʼявки це чорно-коричневі червʼяки, навіть цікаво було б *поглядіти* на цих. Але Сірім тут же запротестувала, чим розсмішила мене ще більше.

До вечора ми натрапили на пару літніх русалів, що жили майже на самоті біля краю рифу. Старий сам запропонував нам заночувати, а його дружина приготувала вечерю, яку я ще довго не зможу забути. Нам виділили невелику кімнатку, припустивши, що ми пара. Я вже збиралася розвіяти непорозуміння, але Рам ніжно взяв мене під руку і подякував господарям. Я тут же почервоніла від збентеження, а він, ніби ні в чому не бувало, постелив собі на підлозі тонку плетену ковдру і побажав доброї ночі.

А я... Я лягла на ліжко, і в мене почало крутити живіт. Ну... можливо, я ще трохи думала, чому він не став заперечувати стареньким. Може, вони б злякалися, дізнавшись, що ми в бігах? Хоча яке «може» — точно б злякалися. Думаю, краще було б сказати, що ми друзі. Хлопець із дівчиною ж точно можуть дружити!

Я повернулася на бік, намагаючись не дивитися на силует Рама, що витягнувся на підлозі. Він спав спокійно, ніби взагалі не знав слова «погоня». Це трохи злило. Чи... заворожувало? Я прикрила очі. Один вдих. Другий.

— Лів! Перестань думати. Лягай швидко спати!

— Боже!

Я підскочила з ліжка й одразу ж закрила собі рота. Здається, Рам не почув. Спить.

— Боже, Сірім! Що ж ти так різко заговорила?

— Тому що всього за одну хвилину ти зітхнула вже тричі. Скажи чесно... він тобі сподобався?

— Що?! Ні! — я піднімаюся на ліктях і дивлюся в стелю. — Він просто... балакучий. І... і цікавий. До того ж він допоміг нам! А я поводжуся просто — любʼязно.

— Угу. Звичайно. Любʼязно, кажеш. — голос Сірім звучить нарочито невинно. — Ну гаразд. Не сподобався — так не сподобався.

Вона робить паузу. І раптом ніжно додає:

— Тоді давай я допоможу тобі заснути. Уяви, що ти у відкритому морі. Вода тепла, сонце високо... і немає жодного вартового.

Я заплющую очі й тихо усміхаюся.

— Ох, тільки не згадуй вартових.

— Тоді уяви все те ж саме, але без них. І тут біля тебе пропливає одна медуза, друга, третя...

Голос Сірім стає дедалі тихішим. Слова ніби розтікаються у воді.

Я не дораховую і до шостої.

Сон все-таки повертається.

І, на диво, він такий приємний.

На ранок вода біля вікон стала світлішою — крізь стулки просочувалося мʼяке світло, заломлюючись у танці з водоростями. Кімната наповнилася теплим ароматом.

Чимось смаженим.

Під водою.

Випивши таблетку, що пригнічує запах, і припливши на кухню, я застигла у дверях: на невеликому столику старенька спритно перекладала щипцями шматочки чогось рожево-золотистого на чорне, пористе каміння. Вода над ними тремтіла, ніби всередині створювався невеликий вакуум, а бульбашки, що зʼявилися на поверхні їжі, плавно тягнулися вгору, зникаючи.

— Як це можливо? — прошепотіла я сама собі.

— Вугільні камені, — відгукнулася Сірім. — Їх потрібно перенести у відкритий простір, щоб вони почали давати жар. Точніше — створювати теплий купол над їжею. Це безпечно. До слова, на нічному ринку Арзо, куди ми вирушимо далі, всі готують на таких.

— Неймовірно. Просто немає слів...

— О! — старенька, запримітивши мене, одразу ж усміхнулася. — Проходь, люба. Твій коханий скоро теж до нас приєднається.