Розділ 9. Блідий коник.

— А ти підступна дівчина, Сірім. — кажу я, сміючись.

— Ти це про мене? Неможливо!

— А як назвати інакше те, що ти орієнтуєшся тільки в столиці?

— Неправда. Я знаю де ми зараз перебуваємо — це земля графа Наельтіра. Мальовниче місце з полями цвітіння Куші. Так само це — колиска творчості Талассарії. Згадай, мама говорила на вечері про вітражі доньки графа, яка нещодавно дебютувала.

— Ти переводиш тему, Сірім.

— Гаразд. Так, я орієнтуюся тільки в столиці, задоволена? Але все ж я знаю, що ці поля розташовані на межі його земель. Запитаємо в місцевих у крайньому разі.

Я усміхнено хитаю головою і покидаю вагон.

Морський вокзал зустрічає нас приглушеним світлом коралових люстр і запахом теплої солі. Так, Сірім мала рацію — столичний у рази більший порівняно з цим. Але він не менш шикарний.

Завдяки її описам, я тепер знаю, що кожна будівля вокзалу побудована з міцного мушлевого каменю. Тут він світлий, з рожевим відливом. Арки високі, тонкі, а замість вітражів — величезні медузи, підвішені в куполі: їхні тіла мерехтять у такт течії, заливаючи зал то блакитним, то бурштиновим світлом. По дну прокладаються широкі доріжки з перламутрової плитки, якими снують пасажири: хтось у дорожніх мантіях, хтось із клітками, плетеними з морської лози, хтось із дітьми.

Тут менш шумно і людно, ніж у нічній столиці. Складається відчуття затишного невеликого містечка.

Я обертаюся назад, щоб ще раз подивитися на поїзд, що стоїть на платформі. Він глухо гуде, ніби видихає. Його обтікаючий корпус виблискує лускою металу, а вздовж бортів біжать мерехтливі символи маршруту. Він і справді здається живим — або хоча б зачарованим настільки, що відрізнити складно.

— Було в рази комфортніше, ніж у коробці.

Сірім не відповідає, лише сміється.

— У моєму світі теж є поїзди. Вони не ширяють, у них колеса, що рухаються по рейках.

— А якщо потрібно змінити маршрут? Рейки перебудовуються?

— Ні, у нас залізниці чітко сплановані. До того ж у моєму світі немає магії.

— А що у вас є?

— Компʼютери та знання.

— Ком... Компутери?

— Компʼютери. Але ти була близька. — я посміхаюся і пливу з платформи на вихід. — Не забивай голову. Краще давай озирнемося.

Я випливаю за межі вокзалу, і нас одразу огортає легка течія.

На площі вишикувалися різнокольорові лотки, заставлені перломутровими колбами. Торговці закликають кожного зустрічного зазирнути до них і ознайомитися з асортиментом.

За її межами все виглядає тихо. Красиві будинки з мармуру, збудовані в єдиному стилі, злегка вкриті чимось схожим на мох. Так само є крамнички з вивісками потемнілими від часу.

Біля кованих арок нудьгуюче чергує варта.

Я натягую капюшон на голову — ми поки що не в розшуку, але краще перестрахуватися.

— Ну що, ти готова до маленького квесту? — виглядаючи бодай натяк на якісь орієнтири запитую.

— Якщо ти маєш на увазі: «дозволь, я ніяково попрошу допомоги в місцевих», — то так, повністю готова.

— Гей!

Перепливаючи площу майже біля самого її кінця я помічаю високий старий ліхтар, що вирізняється з-поміж інших. Біля нього стоїть дошка, на якій прикріплена мапа місцевості. Якраз те, що нам потрібно.

Я нахиляюся ближче, щоб розглянути, але лінія маршруту, на жаль, обірвана десь за пагорбами.

— Вибачте, — звертаюся до літньої русалки, що пливе повз із плетеним кошиком. — Ви не підкажете, як потрапити на поля Куші?

Вона добродушно посміхається, зморшки збираються біля очей.

— А ви, судячи з акценту, не місцева. Поля — далеко. Два дні шляху, якщо без упряжки. На жаль, вони рідко сюди заглядають. Особливо в цей сезон.

— Два дні? — перепитую я і подумки чую, як Сірім тихенько ахає. — А де можна зупинитися на ніч?

— Тут неподалік є вуличка гостьових будиночків. На будь-який смак і гаманець — як то кажуть. Третій поворот ліворуч, потім уздовж заростей червоного моху. Не пропустите.

— Дуже дякую.

Я дотримуюся вказівок старенької, і помічаю, що чим далі від вокзалу, тим дедалі більше і більше ці краї стають мальовничими. Тут і справді є чим надихнутися. Чого тільки варті ці зарості червоного моху. Вони немов ідеально підстрижені кущі біля приватних будинків мого міста. Уява одразу малює: батько доглядає за подвірʼям, діти бігають і сміються, а мати виносить тацю з освіжаючим лимонадом.

— Здається, ми на місці. — каже Сірім, змушуючи мене повернутися в реальність.

Так і є. На ліхтарі висить вказівник, що злегка хитається за течією: «Гостьові будинки.»

— Так... і який із будинків ми виберемо? — запитую я, озираючись на ряди затишних чотириповерхових будівель.