Розділ 8. Карамельні мушлі з аквамедом.

Я точно не створена для подорожей у ящиках.

Спина болить, хвіст у судомах. Але кристал уже світиться і пищить — отже, ми на місці.

— Сподіваюся, на зворотному шляху буде щось із сидіннями, — бурмочу я.

— Лів, ми ж утекли.

— Тим більше.

Я навалююся всією вагою на кришку ящика, впираючись хвостом у протилежну стінку. Слабке клацання — і я вилітаю назовні, ніби корок із пляшки.

Сліпуче світло хльостає в обличчя. Я мружуся, а потім — завмираю.

Перед нами розкинулася столиця.

Гігантські куполи над головою тремтять від світла, пронизаного лініями сяючих водоростей і зірок. Всюди — рух: зграї океанічних істот, упряжки, обтікаючі вози, крамнички, вивіски, мости із сяючого коралу. Усе пульсує, як живе. Це не тиша замку — це шум, метушня, шерехи, дзвін, гомін. Столиця бурлить.

Я відпливаю якомога далі від зчіпки ящиків, що повільно тягнеться до тунелю попереду. Кристал під складками мантії, все ще тремтить, і не встигла я знову торкнутися до нього, як він розсипається і безслідно зникає.

— Мабуть, виконав свою роль... — кажу обтрушуючи руки.

— При чому дуже важливу, — відповідає спокійно Сірім.

— І то вірно. До речі! — я знімаю з пояса пляшечку з таблетками. — Потрібно прийняти одну, адже тут досить людно.

— Ага. Давай швидше і поплили в одне місце! — нетерпляче й натхненно вона підганяє мене.

Я посміхаюся і ковтаю маленьку таблетку. На смак вона ніяка і це мене тішить.

— І так, що за місце?

— Кондитерський магазинчик! Гадаю, Жуней не спроста вибрав маршрут до маєтку графа Зеоса, бо він розташований тут зовсім поряд.

— Добре, тоді веди мене.

Я починаю плисти вперед і занурююся в саму гущу натовпу схожих роззяв. Усе, що оточує мене, звісно, незнайоме, але таке, що нагадує велике місто в моєму світі. Щоправда, замість бутиків із розкішними сукнями, тут — із камінням Іфльсфера. А в іншому: ювелірні крамниці, ресторани та салони, все як у нас.

— Як тобі? Схоже на те, що було в книжках чи оповіданнях?

— Хах, загалом так, але побачити — це зовсім інші емоції!

— І де ми зараз взагалі? Якщо не брати до уваги, що це шалено блискуче місце — околиця столиці?

— Це квартал Інцо. Він найбільш пафосний із трьох кварталів. Зазвичай життя тут обирають русали та русалки, що люблять моду. У тутешніх ресторанах подають страви на рівні палацових. А от із кондитерськими виробами магазину Гарлісса не зрівняється ніщо! Тут до речі направо.

Я киваю і роблю, як вона каже. Неможливо перестати витріщатися на всі боки ігноруючи це розмаїття кольору і розкоші, як на місцевих і не дуже жителів.

Тепер я забираю слова назад щодо того, що Жуней виглядав дивно. Деякі істоти, що схожі на мурен, мають людські руки, а русали, або як правильно їх назвати, замість хвоста — щупальці як у восьминога.

— Ліворуч.

— Ага.

— Столицю полюбляють відвідувати різні види мешканців океанічних королівств або кочових кланів. На пропускних пунктах вони проходять ретельну перевірку документів і того, з чим вони запливають.

— А що щодо нас? У нас же немає ніяких із собою документів?

— Тихіше! — шипить Сірім. — Я ж у тебе в голові не забувай!

— Вибачте, вибачте.

— Жуней додав на пояс брошку з печаткою Талассарії. Цього хіба недостатньо?

— Брошка?

Я зупиняюся і дивлюся на пояс. І справді — між пляшками невелика округла брошка, напевно зі срібла. На ній відбиток замку Сірім і двох схрещених між собою тризубів.

— Думала, що це просто прикраса. У моєму світі документи виглядають інакше.

— Як? Розкажи! — з дитячою цікавістю запитує вона.

— Ну, це такі невеличкі книжечки з листочками, куди вклеюють твоє фото і пишуть дані про тебе: де живеш, як звуть. Або пластикові картки. Там теж саме.

— А... а що таке фото?

— Ну, це ніби твоє відображення обличчя тільки на спеціальному папері.

— Неймовірно, у нас такого немає. Є тільки картини.

— Загалом дуже схоже. Куди нам далі?

— Он, бачиш будівлю з мармуру де на колонах вирізьблені морські коники?

Я починаю озиратися на всі боки та знаходжу місце, що підходить за описом.

— Відразу за ним.

Підпливши й не встигнувши загорнути за ріг, мене тут же обдає солодким ароматом — густим, теплим, наче вареної карамелі.

— Ого... — видихаю я.