Розділ 6. Сімейна вечеря.

Я залишаю покої на прохання юної русалки Клірі. Бідолаха втратила дар мови, коли побачила мене вже повністю готовою до вечері з родиною. Чесно кажучи, за кілька хвилин до її прибуття я почувалася такою ж враженою, коли Сірім пояснила, як тут причепуряються.

Камінь Іфльсфера — гладкий, як відполірована галька. Взявши один із таких лавандового кольору, я торкнулася своєї луски і побачила справжню магію. Напівпрозорі волокна, немов виткані з диму, повільно охоплювали мене, створюючи по контуру ліфа і початку плавника — рюші, розшиті дрібним камінням. Навколо стегон розгорнулася схожа на водорості тонка тканина з витіюватими візерунками з білого золота.

Я не могла вимовити ні слова, поки Сірім сміялася і пропонувала вибрати до цього вбрання елегантні сережки з діамантами.

Боже, не дай моєму серцю й очам лопнути від захоплення. Це все чим були зайняті мої думки тоді і зараз.

Палац неймовірний.

Клірі спритно ковзає по воді, а я намагаюся не відставати, і водночас — не надто дивитися на всі боки. Але це неможливо.

Ніжне блакитне світіння, наче сама вода стала джерелом світла, ллється по мармурових стінах. Вони здаються невагомими. На склепіннях звиваються візерунки у вигляді водоростей і зоряних мушель, на підлозі — гладкий камінь, що переливається всіма відтінками перлів.

Очі зрадницьки розширюються від подиву, і я одразу ж змушую себе зосередитися.

Лівія, тримай себе в руках! Ніякої паніки. Ніякого захоплення на обличчі. Тільки... легка цікавість.

Але навіть стриманий погляд не допомагає: усе тут — вишукано. Простір не просто великий — він немов дихає. Зали змінюються легкими арками. То тут, то там — колони, інкрустовані дорогоцінним камінням.

Я чую, як серце знову йде в пʼяти... точніше, у плавник. Це справжній палац. Не вигаданий. Не казка.

Я відчуваю погляд служниці: вона крадькома обертається, ніби хоче переконатися, що я пливу за нею. Так, пливу. Так, намагаюся мати гідний вигляд.

Але всередині — пульсує захват і страх.

Довівши мене до величезних білих дверей, вона вклоняється і відчиняє їх для мене.

На якусь долю секунди холод сковує груди, але я змушую себе видихнути.

— Уперед, Лів. Ти впораєшся. — підтримує мене Сірім і її голос справді трохи заспокоює.

Я запливаю.

У центрі залу стоїть мармуровий стіл, прикрашений легкими ніжно зеленуватими тканинами. У центрі сидить батько Сірім, праворуч від нього мати, а ліворуч Ріван. Вони підіймаються з місць, а їхні очі випромінюють тепло і щастя. Вони дивляться на нас... на *мене*. Ріван підпливає до мене і подає руку.

— Прошу, сестро. — з посмішкою каже він і плавно веде до місця поруч із ним.

Король клацає пальцями, і кілька русалів одразу ж ставлять перед нами таці з їжею. Я навіть не встигаю збагнути звідки вони з'явилися, як ті вже зникають за колонами. У залі знову залишаємося тільки ми.

— Сірім, — звертається королева, — Жуней сказав, що обмежень у харчуванні більше немає, але якщо щось не так, то ти кажи.

— Звісно. — я вдячно киваю і Ріван знімає з таці клош.

— Це водорості Шинір і мʼясо крижаних крабів. Стандартна вечеря. — підказує Сірім. — У дитинстві в мене не було особливих вподобань у їжі окрім солодкого, тому їж і не хвилюйся.

— Спасибі.

— Що ж, розпочнемо? — запитує король і всі, погодившись, беруть столове приладдя.

Я впевнено відрізаю шматочок м'яса і кладу його в рота. Мої очі розкриваються, а рецептори тішаться від приємного поєднання волокнистості з легким присмаком меду і мʼяти. Я навіть не думала до цього, наскільки була голодна. Хочеться накинутися на страву, втоптати її і попросити добавки. Але це точно не в дусі Сірім, та й я вже не в дитячому будинку.

— Кажуть скоро представлять сина Герцога Саларіса. — розвіюючи тишу каже матір. — Бідолашний Аердон буде знову завалений листами про укладення шлюбу як це було зі старшим.

— Мамо! — тягне втомлено Ріван, колупаючи виделкою водорість. — Я не думаю, що Сірім цікаво слухати про це.

— Справді, любов моя. Залиш це для своїх подружок. — підморгує їй батько, а матір червоніє і бігає очима між чоловіками.

Я мимоволі посміхаюся. Думаю, мені варто її підтримати.

— Тато, брате. — вони миттєво спрямовують погляд на мене, через що я злегка щулюся, але швидко розправляю плечі і продовжую. — Нехай мама говорить. Мені цікаво.

— Сірім! — слабенько штовхає в плече Ріван. — Помилуй мене! Зараз мама почне за Саларісів, а потім плавно перейде до мене.

— До речі про тебе Ріване.

— Ну ось! Я ж казав!

Ну все. Тепер я сиджу і демонструю всім свої зуби, бо просто не можу інакше. Посмішка закарбувалася на моєму обличчі не тільки через те, що мені подобається спостерігати за їхньою суперечкою, а ще через те, як вони з розумом підійшли до повернення Сірім.

Вони намагаються поводитися звичайно.

Вечеря триває. Розмова тече легко — тато згадує старі витівки Рівана, від чого той смішно морщиться щоразу. Мама розповідає про дивовижі з північних садів, що завезли до столиці. Про представлені вітражі доньки графа Наельтіра, яка нещодавно дебютувала. Усе неважливе, але... напрочуд живе.