Розділ 5. Угода.

— Ні! Але як же так?! Я... це занадто важко!

— Леді Лівія, іншого виходу не існує.

Голова і серце тріщать від правди, що впала на мене — Сірім скоро піде.

Я відпливаю в самий кут покоїв і зариваюся руками у волосся. Дрібні перлини не встигають зникати, як зʼявляються нові. Я не можу зупинити сльози.

— О, Господи! Я... я злодійка!

— Не смій таке говорити про себе, Лів! — суворий голос Сірім, пронизує мене зсередини.

— Але це так! Це... це все твоє! Нехай бути провідницею або як правильно сказати. Але не... не забирати твою... сімʼю і...

— Ти не забираєш у мене сімʼю, Лів. Ти повертаєш її.

Моє серце пульсує від болю.

— Леді... — мʼяко промовляє Жуней, про якого я вже встигла забути. — Вам варто прислухатися до слів пані Сірім. Ви порятунок одне для одного. Шанс.

Я стискаю зуби і дивлюся лікареві просто в очі. Не знаю чому, але я так зла на нього. На себе. Я хочу заперечити, сказати перше, що спаде на думку, але...

Що означає  — «Вам варто прислухатися до слів пані Сірім»?

— Ви чуєте її?!

Він не відповідає, лише згідно киває.

— Але...

— Як це розуміти Жунею?!

Сірім перебиває мене. В її голосі лунають злість і переляк. Тепер я остаточно нічого не розумію.

— Пані, — лікар усміхається й акуратно бере мене за руку. — у всього є наслідки. Я порушив правила, скориставшись забороненими знаннями свого роду, але я ні про що не шкодую. Ви жадали рятувати перебуваючи між життям і смертю. І ви врятували. Ваші душі з леді Лівією чудово доповнюють одна одну, не порушуючи ліній долі. До того ж я прожив уже надто довге життя, щоб боятися його заходу. Ставши королівським лікарем, я присягнувся, що докладатиму максимум зусиль, щоб діти Таласса засинали спокійно. Я хотів для вас сну і він буде, моя Пані.

— Жуней... — з тугою і тремтінням каже Сірім.

— Прошу вибачити вашого покірного слугу за недомовленість. Але зараз це неважливо. Леді Лівія. — переставши дивитися вгору, він звертає погляд до мене. — Допоможіть нашій принцесі побачити королівство. Ви ж зможете?

Я стискаю губи та витираю сльози. Тепер я розумію, про що хотіла промовчати Сірім. Але це нерозумно, адже її дар мені неможливо відплатити нічим.

— Безумовно. Я покажу їй усе, що зможу. Ми зробимо це разом.

Я завмираю. Від того, що я сказала, всередині голови стає по-дивному тихо, а в грудях розливається легке тепло.

— Сірім, це несправедливо мало.

— Ні. Це саме те, що потрібно.

Жуней киває, і в його погляді видніється вдячність. Радість. Він злегка тягне мою руку, щоб я підвелася.

— Чудово, леді Лівія. А тепер головне: час пані Сірім закінчиться в момент, коли останнє пасмо вашого волосся забарвиться в чорний. Це станеться, можливо, після закінчення двох тижнів. І...

— Тоді вона піде... — з гіркотою, хрипло закінчую.

— Усе так. — повільно відповідає він. — А ви залишитеся. Повністю.

Мій мозок проектує цей момент. Повітря всередині мене стискається, я не можу вдихнути. Мене ніби знову викинуло в цей світ, тільки тепер він уже зовсім інший - без неї.

— Не варто картати себе леді Лівія, — додає Жуней. — Ви й так зазнали надто багато потрясінь за такий короткий час. Живіть.

— А батьки?.. Брат?.. — шепочу я, опускаючи погляд.

— Леді...

— Зачекай, Жуней. — Сірім перериває його, і він киває. — Лів, мене умовно не стало вісім років тому. Те, якою зараз ти мене чуєш, це все завдяки тобі. Я ж казала: Краґзова хвороба руйнує душу. Саме ти допомагаєш мені зібрати її та піти цілою. Тією, якою я хотіла... Ні. Хочу бути. — у її голосі проскакує нота пустощів. — То хто з нас більша егоїстка, га? Принцеса, яка заманила тебе в глибини, чи прекрасна дівчина, яка заслуговує на сімʼю?

Я схлипую, опускаючи голову, і раптом розумію, що посміхаюся. Гірко, нерівно, через сльози — але по-справжньому.

— Усе одно несправедливо, — шепочу я. — За всіма правилами — це несправедливо.

— Перестань, Лів! Я, скажімо так, навіть ще не розімʼялася. Хто знає, може під час нашої подорожі я набридну тобі?

— Ну ні! Ще не встигли покинути замок, а вже пішли погрози. — дражню її і чую лише дзвінкий сміх. Він наповнює груди вібрацією, наче сміємося ми обидві — разом.

— До речі про те, щоб покинути замок, — втручається Жуней, і голос його, хоч і залишається мʼяким, звучить трохи голосніше. Він ніби чекає паузи — і ловить її точно. — Мені потрібно підготувати вас, леді Лівія.

Я швидко прибираю з обличчя посмішку і стаю серйознішою. Сірім теж затихає.

Жуней відмічає нашу готовність і дістає з мантії — дві скляні ємності.