Розділ 4. Королівська родина.

Двері відчиняються майже беззвучно — і цього достатньо, щоб моє тіло знову напружилося. Я роблю глибокий вдих і намагаюся зберегти рівновагу, поки ті, хто за ними, немов навмисне тягнуть паузу.

Першими в кімнату проникають аромати: жасмину і легка лимонна свіжість. А слідом за ними — вже знайомий, м'який запах лілій.

Я ловлю себе на думці, що відчувати запахи під водою досить дивно. Хоча, якщо подумати, моя поява тут навряд чи менш дивна.  

— Донько, — лунає ласкавий голос матері Сірім.

Її довге русяве волосся зібране у високий тугий хвіст, прикрашений гострими коралами, а луска переливається глибоким синім кольором із золотавим відливом.

Від неї йде саме той солодкуватий жасминовий шлейф.

Одразу за нею впливає батько і брат. Обидва сріблястоволосі міцні чоловіки, з однаковою сіро-перламутровою лускою, що злегка темніє біля початку хвоста.

Я тут же дивлюся в очі Рівана. Він винувато і злегка по-дитячому опускає погляд — і це чомусь веселить мене. Але мені не варто посміхатися. Я маю зараз відповісти жінці, що зупинилася просто переді мною.

Я повертаю погляд до неї й затамовую подих. Тепер я розумію, що означає ця перламутрова муть на очах. Це сльози. Вони збираються в куточках і злітають угору напівпрозорими переливчастими перлинами, що тут же розпадаються, залишаючи ледь помітний блиск.

Моє серце починає битися об грудну клітку. Я... я так не хочу, щоб вона плакала і, подавшись вперед, мій рот видає неймовірне:

— Мамо?

Я миттєво замовкаю, адже сказала це не ствердно. Але їй це абсолютно не важливо. Руки жінки з легким тремтінням спершу доторкаються до моїх щік, а потім опускаються на плечі.

Теплі.

Здається, це єдине, про що я зараз можу думати.

— Ти так змінилася, — шепоче вона. — Але ти тут. Ти знову знайшла себе. Повернулася...

Знайшла себе...

Ця фраза торкається глибини моєї душі. Такт серцебиття посилюється, дзвенячи у вухах, а з очей починають зриватися... сльози.

— Я... дуже сумувала, — кажу. І це правда. Сумувала — за тим, чого ніколи не знала.

Мені водночас добре і... соромно. Соромно перед Сірім, яка чує кожне моє слово.

Але вже пізно шкодувати, бо всім тілом я притискаюся до неї, потопаючи в її гарячих обіймах.

Вона гладить мене по спині. Немов заспокоює, кажучи — «тепер усе добре». А я дозволяю собі повірити в це, нехай усього на мить.

Трохи збоку хтось обережно торкається мого плеча. Я повертаю голову і бачу батька Сірім. Він не говорить ні слова, але погляд у нього — розгублений і добрий. Такий, яким дивляться ті, хто надто довго чекав на зустріч... і не знає, з чого почати.

Він обережно обіймає мене з іншого боку, погладжуючи по волоссю, а потім — обхоплює обома руками, міцно, але дбайливо.

Ріван теж опиняється поруч. Я відчуваю, як він кладе долоню мені на спину, і раптом ці троє — чужі, але не зовсім — збираються довкола, наче кокон із тепла і світла.

І я — в самому центрі.

Я відчуваю, як смикається підборіддя. Як груди стискаються від чогось більшого, ніж просто переляк чи збентеження. Це... приналежність. Ось що це.

Вони обіймають мене, тому що люблять. І вірять, що я — це вона.

А я... я раптом не хочу це руйнувати.

Коли в притулку когось із дітей забирали в сімʼю, нам забороняли дивитися як це відбувається. Величезні вікна загальних спалень завішували щільними шторами, що навіть найменший і найспритніший промінчик сонця не міг крізь них пробратися. Мовчки сидіти й мучити себе здогадками було нестерпно. Тож хтось вигадав, що нові батьки їдять дітей або їх узагалі приносять у жертву.

Так, звучить безглуздо, але саме так ми боролися з цим почуттям невідомості. Було простіше ставитись до цього з гумором і вірити в жахи, ніж насправді дізнатись, що відчувають ті, чия рука ковзнула в долоню людей, яких можна назвати мамою і татом.

Я так і не дізналася, як це, поки... Поки не померла.

Куточок губи злегка піднімається догори, і я майже посміхаюся — трохи, з тремтінням. Усе це неправильно, безглуздо, неможливо...

Але всередині вперше за довгий час — не порожньо.

— Вибачте, що перериваю... — лунає ввічливий голос біля входу. Він тихий, але твердий, із легкою хрипотою.

Ми всі обертаємося. У отворі стоїть... черепахо-людина?

Мої очі звісно розширюються від щирого здивування. Але я тут же кліпаю кілька разів, щоб повернути контроль над мімікою, поки цього ніхто не помітив. Одна справа русалки, які загалом схожі на те, як їх зображують у мультиках і фільмах. Але черепахо-людина — це інше.

Він невисокого зросту, може трохи більше метра сорока. Його шкіра чорна, груба і в тріщинах, з яких у деяких місцях проглядаються червоні корали. Руки й ноги як у людини, тільки з довгими кігтиками, а обличчя... Чесно кажучи, воно схоже на обличчя Волан Де Морта, тільки добріше.

Чоловік одягнений у мантію з прорізами для рук. Його ніжки смішно дригаються і він наближається до нас чотирьох, перезираючись із батьками Сірім.