Розділ 3. Повернення принцеси.

Коли я жила в притулку «Святого Михайла», у нас на території був яблуневий сад. Я обожнювала час збору яблук, адже це був найбільш легальний спосіб лазити по деревах. Єдине, що в цій справі не тішило — ризик упасти.

Як і кожна дівчинка, вихована на казках, я мріяла, що якщо й зірвуся, то мене спіймає принц, акуратно поставить на землю і запитає: «З тобою все гаразд?»

На ділі нас, звісно, ловили вихователі... і потім давали прочуханки за пустощі.

Я давно забула про свої дитячі мрії, але мужній русал, що не дав мені розпластатися по підлозі, ніби висмикнув мене з реальності — просто туди, в дитинство.

— Сірім... З тобою все гаразд? — шепоче він майже нечутно, нахиляючись ближче. Його голос — мʼякий і теплий, як перші промені літнього сонця.

Він обережно підтримує мене — за плечі й трохи нижче, біля основи хвоста, наче боїться, що я розсиплюся. Коли я все ж піднімаю погляд, бачу сірі, глибокі, як морська тінь, очі. У них — хвилювання, ніжність і... знайомий біль.

Високі вилиці, прямий ніс, трохи прикушена нижня губа. А волосся... сріблясте, точно таке ж, як і кінчики наших.

Мені навіть не потрібно гадати, щоб зрозуміти — це брат Сірім. Здається, його звуть Ріван. Красивий до обурення. І зараз він стоїть за кілька сантиметрів від мене, зазираючи в очі тій, кого, як він вважає, знав від народження.

А я не знаю, як дивитися на нього і не видати, що під цією шкірою - не та, на кого він чекав.

— Сірім! Сірім! — волаю про себе, сподіваючись видавити з неї хоч слово.

Але відповіді немає. Сірім, мабуть, у шоці... або грає в мовчанку. Абсолютно невчасно!

Далі тягнути цю німу сцену не можна. Злегка видихнувши, я тремтячим голосом говорю одне-єдине слово:

— Ріван.

Чоловік миттєво натягується, як струна, а його брови підскакують — ніби я помилилася.

А якщо я й справді помилилася?.. Господи. Невже це не її брат?

Нерви здавлюють живіт у лещатах. Я ковтаю, дивлячись йому в очі та готуюся до найгіршого. Але замість цього...

— Сірім! — вигукує він, а сірі очі затягує перламутрова муть. — Так — це я. Ріван! Владико, як же я радий!

Я не встигаю усвідомити, що відчуваю — серце все ще калатає в паніці, а він уже затягує мене в обійми. Його міцні руки акуратно притискають мене до себе, наповнюючи груди теплом. Таким, від якого раптово хочеться плакати.

Я не знаю чому, але відповідаю йому тим самим. Обіймаю і притискаюся щокою до його грудей. Ніби все це — не брехня. Ніби я справді не чужа.

Від нього пахне ліліями. Мʼяко, тонко. Як від садів у давно забутій весні.

Я не знаю, як довго ми так стоїмо. Здається, час застиг. Або я просто занадто боюся його злякати.

— Я знав, що ти повернешся, - шепоче він мені у волосся. — Я знав, що ти сильна. Ти завжди була сильною, Сірім.

Я закриваю очі. Мені хочеться повірити, що він каже це і мені теж.

Але всередині... усе горить.

— Ріване, — видихаю я. — Вибач... Я... я ще не зовсім... — слова застрягають у горлі.

Він відсторонюється, але лише трохи. Його долоні все ще на моїх плечах.

— Тихіше. Не поспішай. — Голос у нього все той самий: спокійний, нібито знає, що в мене всередині буря. — Можеш говорити, можеш мовчати... хоч кричи, якщо потрібно. Головне — ти тут.

Я трохи посміхаюся. Майже по-справжньому. Тривога в серці все ще тремтить, але начебто вже не розриває.

— Дякую, — кажу я, і мій голос звучить тихіше, ніж мені хотілося б. — Я... справді намагаюся.

— Я знаю. — Він знову притискає мене до себе. — Я повідомлю батькам, але попрошу прийти по одному. Без слуг. Поки що.

У мене перехоплює подих, як би це дивно не звучало. Я ще не готова. Не до них. Не до зустрічей. Не до облич, які бачитимуть не мене. Але...

— Т-так... було б чудово. — Я відсторонююсь й опускаю погляд.

Ріван дивиться уважно, з тим найособливішим поглядом, який, напевно, може бути тільки у старших братів. Він киває.

— Тоді я пішов. Не поспішай. І вибач, що увірвався так у твої покої. Просто... я відчув, що з тобою щось сталося. Коли побачив, як ти рухаєшся до купола — не міг не прийти. Мені потрібно було переконатися, що це не марення.

Він усміхається, і відпливає, залишаючи за собою шлейф сріблястих відблисків.

А я... залишаюся одна.

Ну, не зовсім одна, щоправда. Десь усередині має ж бути Сірім.

— Ну?.. — кажу в простір. — Прошу, відгукнися!

Я опускаюся на підлогу і прикриваю очі.

— Це було прекрасно, Лів.  

Нарешті її голос розноситься в голові, проганяючи тишу.

— Чому ти так раптово замовкла?! — я піднімаюся на лікті, дивлячись на своє відображення. — А якби я помилилася, і це був не Ріван?!

— Ти б не помилилася, Лів. Не вигадуй. Головне — все пройшло по-справжньому.