Розділ 2. Кульгавий восьминіг.

— Я в шоці! Яка ж ти красуня, — бурмочу, притискаючись майже впритул до дзеркала.

— Поправка — тепер ти красуня. Від мене... залишилося не так багато.

— У сенсі? — я здіймаю брови й на автоматі озираюся вбік. Ніби Сірім і справді десь поруч, а не в моїй... нашій голові.

— Ти ж бачила, як колір луски змінювався, до того ж волосся в мене було повністю сріблястим. Це... ознака королівського роду.

— Вибач... — виривається з вуст і я віддаляюсь від дзеркала.

— Ні, ні! Я... я зовсім не хотіла тебе цим вколоти. По правді кажучи, я так давно не бачила блиску луски. Моя через хворобу його втратила через пів року. А волосся... мені подобається твоє чорняве волосся. До речі, воно таке ж рідкісне, як і срібне.

Я мимоволі посміхнулася. У моєму... Боже, як це дико звучить — у моєму світі, чорняве волосся — це звичайнісінький колір, а от срібного в природі не існує. Ну, якщо не брати до уваги сивину.

— Тоді, це заспокоює. Але, Сірім... — я роблю паузу, набираючись сміливості запитати.

— М?

— Хвороба. Криг... Краг... Чорт! — я починаю терти перенісся через незручність моменту.

— Краґзова западина або ж Краґзова хвороба.

Мені чомусь здається, що виправивши мене, вона злегка посміюється — добродушно, але явно.

— Тобі варто вивчити цю назву. Це була трагедія для нашого королівства.

Тепер Сірім говорить серйозніше. Я відчуваю нотку болю в її словах, хоч вона і намагається це приховати.

— Краґзова хвороба. — повторюю. — Що ж сталося з тобою... з королівством?

— Краґзова западина була місцем сну останнього левіафана — Краґза. Ще до часів появи океанічних королівств вони були володарями вод. Але їжі їм потрібно було так багато, що вони почали винищувати один одного. У підсумку Краґз залишився останнім і з плином часу просто пішов на спочинок. Але...

У її голос прокрадається тремтіння. Я злегка обіймаю себе за плече наче в спробі втішити Сірім. Думаю, вона бачить або відчуває цей мій жест.

Прочистивши горло вона вже більш розслаблено продовжує.

— Але вісім років тому Краґз помер. Розкладання його плоті забруднили води й торкнулися частини нашого королівства. Ті, хто мав слабке здоровʼя, заразилися хворобою. Я не стала винятком. Батьки дуже хотіли доньку. Вони докладали багато сил, щоб зберегти вагітність і я зʼявилася в океан. О, Лів... Девʼять із половиною років, що я встигла прожити, були чарівні. Я так мріяла, що в день свого дебюту побачу Талассарію, але... Я знаю все про свою країну з книжок і розповідей. Я шалено люблю її як і свою рідню. Тому після трьох років невдалих спроб створення ліків, я віддала себе повністю для досліджень. Я хотіла хоч так, зробити свій внесок у розвиток і порятунок королівства. Проблема Краґзової хвороби не тільки в тому, що вона отруює тіло. Вона отруює душу. Але найгірше — погляди тих, хто любить тебе... і нічого не може зробити... Владико! Пробач мені Лів! — Різко вигукує Сірім, а я трохи здригаюся від нерозуміння.

— За що?

— Тобі стільки всього довелося пережити, а я...

— Ти чого? Звичайно продовжуй. Це важливо — тепер для нас обох.

Пауза. Через те, що я не бачу її, складно уявити, який зараз у неї вираз обличчя. Я бачу лише свій — повний співпереживання.

Думаю, я розумію, чому вона осіклася. Сірім напевно бачила мої спогади й знає, що я була самотня. Але якщо моя самотність була наслідком, то її — вибором.  

— Спасибі, Лів, — шепоче вона і я розумію, що влучила в ціль.

Я киваю. Даючи їй сигнал, що готова слухати далі.

— Я віддалилася від сімʼї, щоб у кожного була своя справа. Так було більше шансів, що хоча б щось у королівстві буде зроблено по-справжньому добре. І місяць тому, наш королівський лікар Жуней зізнався мені, що я залишилася останньою хворою.

У носі неприємно запекло. Я стиснула зуби, щоб не дати волю емоціям. Жалість - вона точно не потрібна Сірім.

— Я давно підозрювала це і його слова не стали потрясінням. Але потрясінням стало інше: Жуней сказав, що залишився один єдиний варіант, імовірність успіху якого занадто мала. І ось ти тут Лів. Ми обидві... стали останнім шансом одна для одної.

Вона замовкає, а голос її ніби на мить втрачає впевненість. Я відчуваю - вона щось недоговорює. Щоправда, не можу зрозуміти, лякає мене це чи засмучує.

— Сірім?.. — обережно тягну я. — Ти хотіла...

— Лів, я хочу, щоб ти зараз поплавала.

— Що? — перепитую від такої різкої зміни розмови.

— Поплавай. Довірся відчуттям. Дай тілу вести тебе. Воно тепер твоє - ти маєш його відчути. Океан відкриється тобі, тільки якщо ти перестанеш боятися. Ну і...

На останній фразі Сірім посміюється, а я примружуюся.

— І?..