Розділ 1. Ким би ти не була.

— Ти чуєш мене?

— ...м?

Біль пронизує грудну клітку. Щось гостре ніби зачепило її зсередини, смикнуло за серце — різко, без попередження.

— О Владико! Ти мене чуєш? Прокинься!

— Мені... боляче...

— Ким би ти не була, прокинься. Відкрий очі. Повільно. Не панікуй.

— Господи... що це за голос?.. Він... всередині мене?

— Так і є! ПРОКИНЬСЯ!

ПРОКИНЬСЯ!

Це слово, як удар струму, розлітається по всьому тілу. Я різко сідаю, захльостую себе руками — і раптом розумію: я дихаю.

Я кліпаю. Раз. Інший. Намагаюся сфокусуватися, але все перед очима пливе і виблискує якимось надто яскравим світлом. Голова паморочиться. Повітря...

Ні. Не повітря.

Я вдихаю — легко, глибоко. Але це не повітря.

Щось прохолодне і щільне наповнює груди, приємно обволікає легені. І це... не боляче.

Навпаки — природньо.

Я посуваюся вперед, відштовхуюся руками від мʼякої, слизької поверхні — ніби вкритої водоростями. І тільки тоді розумію: піді мною немає землі. Тільки легка опора, що погойдується.

Простір тягне вгору.

Я пливу?

У воді?..

Серце починає битися швидше.

Я опускаю погляд — і завмираю.

Хвіст.

Довгий. Гнучкий. З плавниками, немов зі скляного мережива.

Я не можу відірвати очей. Що довше дивлюся, то більше він змінюється: тьмяні, ніжно-рожеві лусочки починають наливатися глибоким синім відтінком — із зеленуватим відливом. Колір спалахує і розповзається по воді, як полумʼя в тумані, ніжно обіймаючи мене з усіх боків.

Я підношу руки до обличчя. Рух дивний — ніби повільний. Хоча... на що ще можна сподіватися, враховуючи, що я під водою! Усе це — як сон, де кожна думка обганяє тіло на секунду. А мої пальці? Вони тонкі. Напівпрозорі перетинки тягнуться між ними.

Це точно не мої руки!

— Прокинься... прокинься... — шепочу ще кілька разів, немов мантру.

Але марно.

Я розвертаюся і...

Переді мною — викривлена поверхня купола, ніби дзеркало із сяючого коралу. У ньому відображається обличчя. Дівчина.

Красива. Навіть занадто.

У неї дивного кольору волосся. Від коренів і до середини — чорне... прямо як моє. А ось кінчики — сріблясті.

А очі!

Чому... чому крізь її очі я бачу все це навколо?

— Що... — шепочу. — Що відбувається?...

І раптом чую:

— Ти в моєму тілі.

Голос — дівочий. Мʼякий. Дуже близько, ніби прошепотіли просто у вухо. Я різко обертаюся, кручу головою, але навколо нікого.

— Я всередині твоєї голови. Це я просила тебе прийти до тями.

Я ціпенію.

У відображенні нічого не змінюється — крім мене. Я мов бачу її, цю дівчину, крізь дзеркало. Як вона дивиться на мене... зсередини.

— Хто ти?

— Я — це ти, — надто бадьоро повідомляє вона. — Назви себе. Щоб ми обидві знали, хто ми тепер.

Горло стискає.

Ні. Ні, ні, ні, ні. Не скажу. Не хочу.

Якщо я назву своє імʼя — все стане справжнім.

Але голос чекає.

Я відчуваю: вона дає мені час. Дозволяє прийняти те, що тепер я... вона? Русалка?

Боже! Це навіть звучить божевільно. Але факт залишається фактом.

У мене хвіст. Я майже вся в лусці. Моє волосся... чи її волосся?

До біса!

Наше волосся розвивається у воді, а розпливчасте відображення в куполі, як і чітке в дзеркалі, не брешуть. Це — по-справжньому.

Я прикушую нижню губу. Вдихаю. І шепочу:

— Мене звуть... Лів. Лівія Торі.

Щойно мої губи змикаються, у голові спалахують спогади.

Яскраві. Чіткі. До болю справжні.

Моє життя.

Моє — так несправедливо обірване — життя.

Так, я — Лівія Торі. Мені двадцять три.

У вісімнадцять я випустилася з дитячого будинку «Святого Михайла». Працювала, де могла: мила посуд, прибирала номери, клеїла оголошення. Знімала крихітну кімнатку з двома дівчатами.

Але... я була по своєму щаслива.

У мене були цілі. Мрії. Я хотіла сімʼю. Справжню. Свою. Тієї, якої в мене ніколи не було...

Але один день перекреслив усе.

Це, напевно, було відлунням притулку. Хоча — яке вже тут «напевно»? Звичайно, відлуння. Коли я влаштувалася на ще один підробіток у магазин, то почала пригощати двох хлопчаків з вулиці — булочками, цукерками, чим могла.