18 Останній бал

Спершу Еліана була проти.

Палац ще не оговтався. У східному крилі досі лагодили двері малої зали ради. У бібліотеці писарі працювали майже без сну, записуючи імена Повернених. У місті люди все ще приносили свідчення, листи, уламки медальйонів, старі пісні й напівзабуті родинні історії.

Здавалося неправильним влаштовувати бал після всього цього.

Але Міра сказала:

— Саме тому він потрібен.

Еліана тоді сиділа за столом у бібліотеці, читаючи список імен, які принесли з нижнього міста. Очі боліли від втоми, пальці були в чорнилі, а серце — у сотнях чужих історій.

— Люди ще плачуть, — тихо сказала вона.

Міра поставила перед нею чашку чаю.

— Так. Але вони мають згадати, що після сліз можна співати.

— Бал не поверне мертвих.

— Ні. Але він покаже живим, що їхнє життя не належить Тіні.

Еліана підняла на неї погляд.

Міра зніяковіла, але не відступила.

— Ви самі казали: сміх — доказ, що біль не забрав усе.

Еліана усміхнулася.

— Це сказав Рен.

— А ви тепер повторюєте його найкращі думки. Найгірші жарти не повторюйте, будь ласка.

Так і вирішили.

Але це мав бути не той бал, який готували для заручин із Даріаном. Не свято покори. Не вистава для союзників. Не золота клітка з музикою.

Цей бал назвали Балом Повернених Імен.

Уперше двері палацу відчинили не лише для знаті.

Запросили міських старійшин, ремісників, писарів, вартових, лікарів, служниць, родини тих, чиї імена повернули до книги. Навіть кілька дітей із нижнього міста, які допомагали розносити свічки тієї ночі, отримали стрічки з гербом лілії та півмісяця.

Придворні спершу були обурені.

Леді в золотих сукнях шепотілися, що палац перетворюється на ринок. Старі лорди бурчали, що королівські зали не призначені для людей у простому взутті. Один барон заявив, що не танцюватиме поруч із ковалем.

Міра записала його ім’я.

— Навіщо? — спитала Еліана.

— Щоб посадити його поруч із двома ковалями.

Рен, почувши це, приклав руку до серця.

— Міро, ви — майбутнє державного управління.

— А ви — причина, чому я втомлююся швидше.

— Це теж важлива посада.

За тиждень Рен трохи одужав. Лікар усе ще дивився на нього як на особисту образу медицини, але дозволив ходити без погроз прив’язати до ліжка. Поламаний капелюх шута Рен віддав майстру — не для того, щоб зробити його новим, а щоб зберегти тріщини, латки й обпалений край.

— Красиві речі не мають удавати, що ніколи не горіли, — сказав він.

Еліана тоді подумала, що це стосується не лише капелюха.

Даріан повернувся до Ліардії напередодні балу.

Він приїхав із невеликим північним почетом, без пишності, у темному плащі, на якому сріблився білий вовк. Виглядав він стомленим, але спокійнішим, ніж раніше. Його очі все ще були сірими, але холод у них більше не здавався стіною — радше озером, яке нарешті почало танути по краях.

Еліана зустріла його у внутрішньому дворі.

— Принце Даріане.

Він уклонився.

— Співправителько Еліано.

Вона трохи скривилася.

— Це звучить надто офіційно.

— Я можу сказати “та, що зруйнувала моє небажане весілля й змусила мене говорити про почуття з північними радниками”.

Рен, який стояв неподалік, одразу озвався:

— Мені подобається. Довго, але урочисто.

Даріан перевів погляд на нього.

— Арвенте. Ви досі живі.

— Я теж радий вас бачити.

— Я не це сказав.

— Але це було приховано під вашим льодом.

Даріан ледь усміхнувся.

— Лід тоншає.

Еліана помітила, що Рен теж усміхнувся — не насмішкувато, а щиро. Між ними вже не було суперництва. Можливо, ніколи й не було справжнього. Лише двоє людей, які по-різному навчилися ховати рани.

Даріан привіз із Півночі перші записи для Книги Повернених Імен: імена воїнів, яких колись звинуватили у зраді, імена жінок, що охороняли льодові печатки, і навіть ім’я його прабабусі, яку викреслили з родоводу за спробу відкрити архіви.

— Мій батько не радий, — сказав Даріан увечері в бібліотеці.

— Дуже не радий? — спитала Еліана.

— Він використав фразу “непотрібне розм’якшення престолу”.

Рен похитав головою.

— Північні образи звучать як погано зварена каша.

Даріан не заперечив.

— Але народ слухає. Не всі вірять. Не всі хочуть. Та перші імена вже записані.

Еліана кивнула.

— Це початок.

— Так, — сказав Даріан. — І, здається, початки дуже виснажують.

— Нестерпно, — погодився Рен. — Саме тому люди так люблять кінцівки.

У день балу палац уперше за довгий час справді ожив.

Не за наказом.

Не через протокол.

А тому що в ньому було багато різних голосів.

У великій залі зняли частину важких золотих прикрас і замінили їх білими, зеленими й срібними стрічками. Уздовж стін поставили столи з книгами, де кожен охочий міг записати ім’я Поверненого або прочитати вже внесені. Біля вікон розмістили свічки в пам’ять про тих, хто не мав могили.

Посеред зали залишили місце для танців.

А над троном повісили не герб Ліардії, а новий знак: срібна лілія, білий вовк і півмісяць над відкритою книгою.

Еліана зайшла до зали без корони.

На ній була сукня глибокого синього кольору, як ніч перед світанком. На поясі блищала тонка срібна вишивка у формі маленьких листків. Волосся Міра зібрала м’яко, без важких прикрас. Єдиною коштовністю був срібний дзвіночок на тонкому ланцюжку — не той самий, Ренів, а новий, зроблений майстром як символ Повернених.

Рен уже чекав біля сходів.

Він був одягнений незвично просто: темний камзол, срібна застібка з півмісяцем, перев’язь для кинджала. А на голові — відновлений капелюх шута. Поламаний дзвіночок залишили на місці, але поруч додали новий срібний.

Еліана зупинилася.

— Ти все ж одягнув його.

— Звісно. Це бал. Треба виглядати непристойно запам’ятовувано.

— Ти виглядаєш…