17 Шут який був принцом

Світло фонтану розкрилося над нею, як прозорі крила, і за мить вона знову стояла на площі нижнього міста. Навколо були люди — змучені, перелякані, з червоними від безсоння очима, але живі. Вони тримали свічки, факели, ліхтарі, і в їхньому світлі світанок здавався не холодним, а теплим.

Рен з’явився поруч, похитнувся й одразу вчепився рукою в край фонтану.

— Я офіційно ненавиджу магічні подорожі, — пробурмотів він. — Вони не мають жодної поваги до поранених.

Еліана схопила його за лікоть.

— Ти стоїш?

— Філософське питання. Частина мене стоїть. Інша частина веде перемовини з землею.

Міра кинулася до них так швидко, що мало не впустила ліхтар.

— Ви повернулися!

Вона обійняла Еліану, потім Рена, потім, згадавши про його рани, різко відскочила.

— Ой! Пробачте!

Рен скривився, але всміхнувся.

— Нічого. Я давно підозрював, що обійми можуть бути смертельними.

— Не жартуйте, — сказала Міра, витираючи сльози. — Я вже не маю сил лякатися красиво.

Поруч із ними з’явився король Альмар. Він повернувся трохи далі від фонтану й кілька секунд стояв нерухомо, ніби йому треба було згадати, як дихати у світі, де правда більше не ховалася за деревами. Потім він підняв очі на людей.

Площа завмерла.

Усі чекали.

Еліана бачила: люди не знали, чи перемога це, чи тільки коротка перерва перед новим жахом.

Альмар зробив крок уперед.

— Імена повернено, — сказав він.

Його голос був хрипкий після ночі, але достатньо гучний.

— Тінь позбавлена сили, яку брала з нашого забуття. Вона не знищена назавжди, бо темрява завжди шукає місця, де люди мовчать. Але сьогодні Ліардія обрала пам’ятати.

Спершу ніхто не рухався.

Потім стара жінка біля фонтану опустилася на коліна й прошепотіла ім’я сестри, яку принесла вночі писарям.

Потім чоловік біля неї назвав ім’я діда.

Хтось назвав матір.

Хтось — солдата.

Хтось — дитину.

Імена почали підніматися над площею не криком, а хвилею. Тихою, тремтливою, живою. Люди повторювали їх, ніби боялися знову загубити.

Еліана заплющила очі.

У цю мить їй здалося, що десь далеко, у лісі пам’яті, дерева засвітилися яскравіше.

Рен стояв поруч і мовчав.

Це було незвично.

Він дивився на людей, які називали імена, і на його обличчі було щось таке відкрите, що Еліана не торкнулася його. Лише стояла поруч, дозволяючи йому пережити це без слів.

Альмар підняв руку.

— Сьогодні буде оголошено перший День Повернених. Королівські архіви відкриють для свідчень. Імена, які принесуть люди, будуть записані. Імена, яких ми не знаємо, теж матимуть місце — як Перші Повернені.

Містом прокотився шепіт.

Не страху.

Подиву.

Надії.

І тоді Рен раптом тихо сказав:

— Ви справді це зробите?

Король повернувся до нього.

— Так.

— Не тільки сьогодні? Не тільки поки всі дивляться?

Альмар прийняв питання без образи.

— Не тільки сьогодні.

Рен довго дивився на нього.

— Тоді я теж маю дещо зробити.

Еліана повернулася до нього.

— Що саме?

Він зняв поламаний капелюх шута, який досі тримав при собі. Потертий, обпалений, із кривими дзвіночками, він виглядав майже смішно серед ранкового світла.

Майже.

Рен поклав капелюх на край фонтану.

— Цього більше недостатньо.

Еліана відчула, як серце стислося.

— Ти більше не будеш шутом?

Він глянув на неї.

— Я завжди буду трохи шутом. Це, на жаль, невиліковно.

Вона ледь усміхнулася.

Рен подивився на площу, на людей, на короля.

— Але якщо імена повертають, то й моє має повернутися повністю.

Люди почали стихати, відчувши, що відбувається щось важливе.

Рен став перед фонтаном.

Він був блідий, поранений, у розірваному плащі, зовсім не схожий на шляхетного лорда з портретів. Але коли він випростався, в ньому з’явилася така гідність, яку неможливо пошити з дорогих тканин.

— Я Ренард Арвент, — сказав він. — Син Каела Арвента й Ліори Арвент. Спадкоємець дому, який назвали зрадницьким, бо він захищав межу від темряви. Я носив маску шута, бо так міг вижити. Я жартував, бо інакше світ чув би тільки мій крик.

На площі стало зовсім тихо.

— Але сьогодні я повертаю не титул. Не землі. Не право стояти поруч із троном. Я повертаю правду: мій рід не був зрадником. І я не остання могила Арвентів. Я живий.

Еліана відчула, як її очі наповнюються сльозами.

Рен узяв срібний дзвіночок, який вона зняла з шиї й повернула йому після Лісу. Він підняв його так, щоб усі бачили.

— Цей дзвіночок колись дала мені мати, щоб я пам’ятав дорогу до життя. Я думав, він кличе мертвих. Насправді він кликав мене назад до живих.

Він подивився на Еліану.

Не довго.

Лише мить.

Але для неї в цій миті було більше, ніж у всіх балах світу.

Король Альмар підійшов до нього.

У руках він тримав старий меч, який один із вартових приніс із палацу. Меч був не бойовий — церемоніальний. На його руків’ї сяяла срібна лілія.

— Ренарде Арвенте, — промовив король. — Перед народом Ліардії я повертаю твоєму дому добре ім’я. Землі Арвентів, якщо ти захочеш їх прийняти, будуть відновлені. Титул хранителя межі — повернений. І в королівській раді від сьогодні буде місце не лише для тих, хто підтримує корону, а й для тих, хто наважується їй суперечити.

Рен підняв брови.

— Ви щойно офіційно запросили мене дратувати вас?

Альмар на мить заплющив очі.

— Я вже шкодую про формулювання.

Площею прокотився сміх.

Не гучний, не безтурботний, але справжній.

Рен схилив голову.

— Я прийму ім’я. Прийму обов’язок пам’яті. Але з титулом і землями… не сьогодні.

Король кивнув.

— Як забажаєш.

— І ще одне.

Альмар насторожився.

— Так?

Рен підняв капелюх шута з фонтану.

— Я залишу це при собі.

— Чому?

Рен усміхнувся.