14 Втеча через підземелля

Воно висіло над обрієм, мов рана в небі. Навіть коли ніч мала стати темною, схід палав глухим багрянцем, і кожна хвилина цього світла стискала серце Еліани дедалі сильніше.

Рен.

Вона стояла на балконі, тримаючи срібний дзвіночок у долоні. Він уже не просто нагрівався — він пік шкіру. Та Еліана не відпускала його.

Король Альмар наказував варті готувати загін. У палаці після зради панував хаос, але тепер хаос мав напрям. Вірні гвардійці збирали зброю, коней, факели. Лікарі перев’язували поранених просто в коридорах. Міра бігала між покоями й залами, приносячи воду, тканини, ліки.

А Еліана дивилася на схід.

— Я маю їхати, — сказала вона.

Король, який саме говорив із командиром варти, різко повернувся.

— Ні.

Вона навіть не здивувалася.

— Батьку.

— Ти ледве стоїш після підземелля й нападу в малій залі. Ти нікуди не поїдеш.

— Рен у небезпеці.

— Ренард знав, куди йде.

— Це не означає, що я залишу його помирати.

Альмар підійшов ближче. Його обличчя було суворим, але тепер Еліана вже розпізнавала під цією суворістю страх.

— Якщо ти поїдеш зараз, Тінь може використати тебе. Ти сама сказала: вона шукає наші слабкості.

— Любов — не слабкість.

Король замовк.

Еліана сама здивувалася, що сказала це вголос.

Любов.

Слово, якого вона боялася, бо воно робило її вразливою.

Але сьогодні вона бачила, що страх, названий чесно, може стати світлом. Можливо, з любов’ю було так само.

— Я не біжу до нього, бо не можу жити без нього, — сказала вона тихіше. — Я їду, бо він обрав повернутися. А якщо Тінь тримає його в минулому, йому може знадобитися хтось, хто нагадає про майбутнє.

Король довго дивився на неї.

— Ти говориш як людина, яка вже вирішила.

— Так.

— І не питаєш дозволу.

— Ні.

Його губи здригнулися — чи то від болю, чи то від гордості.

— Тоді я поїду з тобою.

Еліана похитала головою.

— Тобі треба залишитися в місті.

— Еліано…

— Після зради Вальсії палац нестабільний. Люди налякані. Якщо король зникне вночі, страх повернеться швидше за нас.

Альмар стиснув руки.

— Я не хочу знову стояти й чекати.

— Я знаю.

— Це гірше за будь-яку битву.

Еліана підійшла й торкнулася його руки.

— Тоді зроби те, що найважче. Довірся.

Він заплющив очі.

Коли відкрив, то вже був королем.

Але не тим королем, який ховав доньку від правди.

Іншим.

— Візьмеш із собою загін.

— Ні. Великий загін приверне увагу. Мені потрібні лише двоє-троє.

— Хочеш тікати через підземелля?

Еліана здивовано глянула на нього.

Альмар сумно всміхнувся.

— Я теж колись був молодим і думав, що таємні ходи — моя особиста таємниця. Палац має старий підземний шлях до східних лісів. Він виходить неподалік дороги на Арвентські руїни.

— Ти знав про нього?

— Я знав багато дверей. Просто довго боявся ними користуватися.

До них підбігла Міра.

— Я з вами.

— Ні, — одночасно сказали Еліана й король.

Міра вперла руки в боки.

— Чудово. Тепер ви обидва однаково нестерпні.

Еліана взяла її за руки.

— Міро, мені потрібен хтось у палаці, кому я довіряю повністю. Після зради Вальсії ми не знаємо, хто ще може служити Тіні.

— Саме тому я маю йти з вами!

— Саме тому ти маєш залишитися біля короля. Якщо щось станеться тут, ти побачиш першою.

Міра хотіла сперечатися.

Але не стала.

Її очі наповнилися сльозами.

— Ви завжди просите мене робити найстрашніше.

— Що саме?

— Чекати.

Еліана обійняла її.

— Я повернуся.

— Це вже було.

— І я повернулася.

— Майже непритомна!

— Цього разу постараюся краще.

Міра схлипнула й засміялася.

— Ви теж починаєте жартувати в найгірші моменти.

— Поганий вплив.

Міра витерла щоки.

— Візьміть хоча б плащ тепліший. І ніж.

Король кашлянув.

— Ніж?

— Маленький, — сказала Міра. — Для безпеки.

Альмар подивився на доньку, потім на служницю, потім зітхнув.

— Я більше не впізнаю власний двір.

— Це добре, — тихо відповіла Еліана.

За пів години вона стояла перед входом до старого підземелля.

З нею йшли двоє: молодий вартовий на ім’я Таріс, який у малій залі першим повернувся проти тіней, і літня жінка з палацової сторожі, пані Олена, яка знала східні тунелі краще за будь-кого. Вона мала коротке сиве волосся, гострий погляд і сокиру за поясом.

— Ви точно працюєте сторожем? — спитала Еліана, дивлячись на сокиру.

— Уже тридцять років, Ваша Високосте.

— І часто вам потрібна сокира?

— У палаці? Ні. У підземеллях? Побачимо.

Таріс зблід.

— Це мало б заспокоїти?

— Ні, хлопче, — відповіла Олена. — Це мало б підготувати.

Вхід до підземелля ховався за старою коморою біля кухонь. Альмар сам відсунув кам’яну плиту, відкриваючи темний спуск.

Він стояв перед Еліаною довго, ніби хотів запам’ятати її обличчя.

— Якщо побачиш, що не можеш його врятувати…

— Не кажи.

— Я мушу.

— Ні, — сказала вона твердо. — Не зараз.

Король замовк.

Тоді зняв із пальця тонкий перстень із гербом лілії й поклав їй у долоню.

— Це не наказ. Не символ влади. Просто знак для тих, хто ще вірний нашому дому. Якщо знадобиться допомога, покажи його.

Еліана стиснула перстень.

— Дякую.

Альмар нахилився й поцілував її в чоло.

— Повертайся не тому, що мусиш.

— А тому, що обираю.

Він кивнув.

Еліана спустилася першою.

Підземелля зустріло її запахом вологи й старого каменю. На відміну від проходу під садом, тут стіни були рівнішими, зробленими людськими руками. Але час уже давно залишив на них свої сліди: тріщини, мох, обвалені місця, темні плями, схожі на сліди диму.

Олена йшла попереду з ліхтарем.

— Не торкайтеся стін без потреби, — сказала вона.