13 Зрада при дворі

Не тому, що вона не могла йти зовсім. Вона навіть намагалася підвестися, коли коріння білого дерева відкрило перед нею шлях нагору. Але ноги тремтіли, руки були слабкі, а кожен вдих здавався таким глибоким, ніби вона вперше вчилася дихати.

На останніх сходах її знайшов король Альмар.

Він чекав біля входу всю ніч.

Без плаща. Без трону. Без королівської байдужості. Лише батько з почервонілими від безсоння очима.

— Еліано!

Він кинувся до неї, і цього разу вона дозволила йому підхопити себе.

— Я закрила печатку, — прошепотіла вона.

— Мовчи. Не треба говорити.

— Вода…

— Вона стала чистою.

Еліана слабко всміхнулася.

— Отже, вийшло.

Альмар притиснув її до себе так обережно, ніби вона була зі скла.

— Вийшло, доню.

Міра плакала, не приховуючи сліз. Вартові стояли навколо фонтану й дивилися на прозору воду так, ніби вона була найсвятішим дивом у світі.

Кам’яна жінка в центрі фонтану знову заплющила очі.

А в її руках замість холодної кам’яної лілії розквітла справжня біла квітка.

Еліану віднесли в покої. Лікар наказав їй спати, пити теплий відвар і не вставати до вечора. Він говорив суворо, але руки його тремтіли, коли він перевіряв її пульс.

— Я не хвора, — пробурмотіла Еліана.

— Ні, Ваша Високосте, — сухо відповів лікар. — Ви лише провели ніч під землею, зустріли давню темряву й повернулися майже без сил. Цілком звичайна ранкова прогулянка.

Міра несподівано всміхнулася крізь сльози.

— Він починає говорити як Рен.

Еліана заплющила очі.

Рен.

Ім’я торкнулося її серця болем.

Він був далеко. Десь на шляху до руїн Арвентів. Сам, поранений, з поламаним капелюхом і минулим, яке чекало на нього в попелі.

Даріан теж був далеко — серед північного холоду, де мала прокинутися друга печатка.

Еліана закрила свою.

Але дві залишалися відкритими.

І Тінь це знала.

Вона заснула не від спокою.

Від виснаження.

Їй снилася чорна вода.
Біле дерево.
Три двері.
І голос, який шепотів із темряви:

— Печатки можна закрити. Людські серця — відчинити.

Коли Еліана прокинулася, за вікном уже сутеніло.

Кімната була тиха. На столику стояла чашка з охололим відваром. Біля каміна спала Міра, сидячи в кріслі й тримаючи в руках незакінчену вишивку. У повітрі пахло травами, воском і дощем.

Еліана повільно сіла.

Голова запаморочилася, але вона втрималася.

На шиї все ще висів срібний дзвіночок Рена. Вона торкнулася його пальцями.

Теплий.

Живий.

— Повернися, — прошепотіла вона.

Дзвіночок не відповів.

Замість цього за дверима почулися швидкі кроки.

Міра прокинулася.

— Ваша Високосте? Ви встали?

— Хтось іде.

Двері відчинилися без стуку.

До кімнати увійшов король Альмар.

Його обличчя було суворим, але в очах стояла тривога.

— Еліано, тобі треба залишатися тут.

Вона одразу зрозуміла: сталося щось погане.

— Що трапилось?

Він затримався з відповіддю на одну мить.

Занадто довгу.

— У дворі неспокій.

Еліана відкинула ковдру.

— Я йду.

— Ні.

Вона підняла на нього погляд.

Альмар стиснув щелепи.

— Ти ледве повернулася з підземелля.

— І саме тому маю знати, що відбувається.

— Доню…

— Ти обіцяв правду.

Ці слова зупинили його краще, ніж наказ.

Король повільно видихнув.

— Частина придворних звинувачує тебе в тому, що сталося з дзеркалами. Вони кажуть, що ти знищила давній захист Ліардії й накликала Тінь.

Міра зблідла.

— Але це неправда!

— Їм потрібен винний, — тихо сказав Альмар. — Лоренс зник. Прокляття невидиме. А принцеса перед усім двором сказала, що корона брехала поколіннями.

Еліана встала.

Ноги підкосилися, але вона вперлася рукою в край ліжка.

— Хто їх веде?

Король не відповів одразу.

І цього було достатньо.

— Батьку.

— Леді Вальсія.

Міра ахнула.

Еліана знала це ім’я.

Леді Вальсія була однією з найвпливовіших придворних жінок. Вдова колишнього голови королівської гвардії, власниця трьох замків на півдні, покровителька кількох старих родів. Вона завжди усміхалася Еліані солодко, майже материнськи.

І завжди дивилася так, ніби оцінювала вартість тканини.

— Вона була близька до Лоренса, — сказала Еліана.

— Ближча, ніж ми думали.

Король підійшов до вікна.

— Вона скликала частину знаті в малу залу ради без мого дозволу. Вимагає, щоб тебе усунули від спадкування, доки не буде доведено, що ти не під впливом темних сил.

Міра стиснула кулаки.

— Як вони сміють?

Еліана відчула дивний спокій.

Не тому, що не боялася.

А тому, що це було очікувано.

Правда завжди будить не лише тих, хто хоче світла.

Вона будить тих, хто жив у темряві зручно.

— Вони бояться втратити владу, — сказала вона.

Альмар кивнув.

— Так.

— І думають, що я слабка після підземелля.

— Ти справді слабка після підземелля.

— Тілом — так.

Вона підійшла до шафи.

Міра одразу схопила плащ.

— Ваша Високосте…

— Не білу сукню. Не срібну. Нічого, що робить мене схожою на жертву.

Міра на мить завмерла.

Потім кивнула.

За кілька хвилин Еліана стояла перед дзеркалом у темно-зеленій сукні простого крою. Без важких прикрас, без корсета, що стискав дихання. Волосся Міра заплела в косу й заколола біля потилиці. На шиї лишився тільки дзвіночок.

Король дивився на доньку мовчки.

— Я можу розігнати раду наказом, — сказав він.

— Можеш.

— Я можу заарештувати Вальсію.

— Можеш.

— Тоді чому ти дивишся так, ніби збираєшся іти сама?

Еліана повернулася до нього.

— Бо якщо ти змусиш їх замовкнути, вони назвуть мене твоєю слабкістю. Якщо я змушу їх слухати, їм доведеться назвати мене собою.

Альмар довго дивився на неї.