12 Ніч прокляття

Спершу вона ще чула голоси нагорі. Міра щось тихо сказала королю. Даріан віддав наказ вартовим. Рен, здається, кинув якусь репліку, бо хтось коротко й нервово засміявся.

Потім звуки зникли.

Залишилися тільки її кроки.

Кам’яні сходи були вузькі й вологі. Стіни по обидва боки вкривало коріння дерев — чорне, товсте, переплетене, мов застиглі змії. Подекуди між корінням блищали краплі води. Вони повільно стікали вниз і зникали в темряві.

Еліана тримала в руці маленький ліхтар, який їй дала Міра. Полум’я тремтіло так сильно, ніби боялося йти разом із нею.

На шиї, під тканиною сукні, лежав срібний дзвіночок Рена.

Він не дзвенів.

Але його тепло нагадувало: вона не сама, навіть коли йде одна.

Сходи закінчилися раптово.

Еліана ступила на рівну підлогу й підняла ліхтар.

Перед нею відкрилася велика підземна зала.

Вона була кругла, як вежа дзеркал, але не зі скла. Тут усе було з чорного каменю. Стіни, колони, підлога. Камінь здавався не просто темним — він ніби вбирав світло. На стінах були вирізьблені старі знаки: лілія, вовк, півмісяць і коло з трьома тріщинами.

У центрі зали стояли три кам’яні двері.

Одні були прикрашені ліліями.
Другі — вовчими головами.
Треті — півмісяцями.

Але тільки двері з ліліями були відчинені.

За ними чорніла вузька стежка.

— Звісно, — прошепотіла Еліана. — Бо чому б стародавній темряві не любити символи?

Її голос прозвучав у порожнечі дивно.

Майже чужо.

Вона рушила до дверей із ліліями.

Коли проходила повз інші, двері з вовками ледь помітно затремтіли. З-за них потягнуло холодом таким сильним, що вона згадала очі Даріана — сірі, спокійні, але повні прихованого болю.

Двері з півмісяцями були теплими.

Наче за ними тліло вугілля.

Еліана подумала про Рена. Про руїни його дому. Про хлопчика, якого виштовхнули в темний хід, щоб він вижив. Про чоловіка, який усміхався, бо інакше довелося б кричати.

— Поверніться, — тихо сказала вона, хоча вони не могли її чути. — Обоє.

Потім увійшла у двері з ліліями.

Прохід був темний, але не довгий. Він привів її до іншої зали — меншої, низької, майже задушливої. Тут пахло землею й зів’ялими квітами.

Посеред зали росло дерево.

Неможливе дерево.

Його стовбур був білий, як кістка. Гілки тягнулися до стелі, але замість листя на них висіли маленькі дзеркальні уламки. Кожен уламок відбивав не Еліану, а якусь іншу дівчину.

Принцеси.

Попередні лілії.

Вони не були такими чіткими, як у вежі. Скоріше тінями спогадів. Обличчя в уламках дивилися на неї мовчки, і в кожному погляді було питання:

Що ти обереш?

Біля коріння дерева лежала кам’яна чаша.

Порожня.

На її краю були вирізьблені слова старою мовою. Еліана не знала цієї мови, але варто було їй торкнутися чаші, як зміст сам з’явився в думках.

Серце лілії не має бути вирване.
Воно має відкритися.

Еліана повільно відступила.

— Відкритися для чого?

Темрява відповіла.

— Для мене.

Голос не пролунав ззовні.

Він народився всередині її грудей.

Еліана різко озирнулася.

У залі нікого не було.

Але тінь під деревом стала густішою. Вона ворухнулася, відділилася від коріння й піднялася, набираючи форми. Спершу — висока постать. Потім — довгі руки. Потім — обличчя без очей.

Тінь.

Не істота зі шкірою чи кістками.

Порожнеча, яка навчилася стояти.

Еліана відчула, як страх піднімається до горла.

— Ти те, що було під палацом.

— Я те, на чому ваші корони стояли століттями.

Голос був тихий, майже лагідний.

Саме тому він лякав ще більше.

— Королі просили в мене силу. Радники просили знання. Дзеркала просили очі. А принцеси платили болем.

— Клятва розбита.

— Одна клятва.

Тінь підійшла ближче.

Її кроки не звучали.

— Але голод старіший за клятви. Ти закрила рану Селести. Гарно. Сміливо. Майже милосердно. І цим забрала в мене те, чим мене годували.

— Я не дозволю тобі забирати нових людей.

— Дозволиш.

— Ні.

Тінь нахилила голову.

— Ти вже дозволяла. Щоразу, коли мовчала. Щоразу, коли боялася. Щоразу, коли думала: нехай хтось інший вирішить. Я їла твій страх задовго до того, як ти дізналася моє ім’я.

Еліана стиснула ліхтар так сильно, що пальці заболили.

— Я була дитиною.

— Діти теж бояться смачно.

Вона відчула нудоту.

Не від огиди.

Від розуміння: ця істота не ненавиділа її. Не злилася. Не мстилася.

Вона просто була голодна.

І саме тому не знала меж.

— Чого ти хочеш? — спитала Еліана.

— Того, що мені винні.

— Я тобі нічого не винна.

— Ти — ні. Твій рід — так. Твій трон — так. Твоє місто — так.

Тінь простягнула руку, і в повітрі з’явилися видіння.

Місто Ліардія. Його вулиці. Люди. Діти біля фонтанів. Торговці на ринку. Старенька жінка, яка годувала голубів. Молодий вартовий, який учора боявся дивитися на дзеркала. Міра у коридорі. Король у тронній залі. Рен біля воріт. Даріан на коні.

Усі вони були маленькими в темряві.

Усі живі.

Усі вразливі.

— Один страх — крапля, — сказала Тінь. — Страх міста — ріка. Я можу випити її за одну ніч.

— Ні.

— Так. Якщо ти не відкриєш серце.

Еліана подивилася на кам’яну чашу.

— І що тоді?

— Ти віддаси мені не свободу. Не кров. Не життя. Я вже не прошу так грубо. Я візьму твою здатність боятися.

Вона завмерла.

— Що?

— Ти станеш королевою без страху. Уяви, як прекрасно. Жодних сумнівів. Жодного болю перед вибором. Жодної слабкості, коли хтось іде від тебе. Жодного тремтіння перед смертю.

Тінь наблизилася ще на крок.

— Ти хотіла бути вільною. Я зроблю тебе непохитною.

Еліана відчула спокусу.

Не солодку.

Холодну.

Якби вона не боялася, усе було б легше. Вона могла б правити без сумнівів. Говорити без тремтіння. Відпускати Рена без болю. Дивитися батькові в очі без давньої образи. Спускатися в будь-яку темряву й не здригатися.