11 Сердце принцеси

Він уже не був тим нічним місцем, де сріблясті квіти світилися в траві, а гілки допомагали ховатися від варти. Тепер сад виглядав інакше. Важче. Темніше. Наче після зруйнування дзеркальної клятви прокинулося щось, що довго спало під його корінням.

Небо над палацом було сірим, хоча ранок мав бути ясним. Хмари стояли низько, торкаючись верхівок веж. Повітря пахло мокрою землею, старим каменем і чимось металевим.

Еліана йшла першою.

Рен ішов поруч, хоч лікар точно наказав би йому лежати. Міра йшла позаду, стискаючи в руках маленький ліхтар, хоча світла було достатньо. Мабуть, їй просто потрібно було щось тримати, щоб не тремтіли пальці.

— Я бачила це сама, — тихо сказала Міра. — Фонтан був сухий багато років. А тепер у ньому вода. Чорна, як чорнило. І вона рухається, хоча вітру немає.

— Хтось ще знає? — спитала Еліана.

— Садівник побачив першим. Він побіг до варти. Варта побігла до короля. А я — до вас.

Рен глянув на неї.

— Розумний порядок. Королі часто приходять останніми до корисних висновків.

Міра не всміхнулася.

— Там щось є.

Еліана зупинилася біля арки, вкритої дикими трояндами.

Колись білі пелюстки не змінили кольору, коли вона проходила повз. Тепер квіти були сірі по краях, ніби їх торкнувся попіл.

— Щось під садом, — сказала вона.

Рен повільно кивнув.

— Мій батько казав, що палац Ліардії побудували не на пагорбі. А на печатці.

Еліана повернулася до нього.

— І ти згадав це тільки зараз?

— Мені було сім, коли він це сказав. Я тоді більше цікавився тим, чи можна засунути жабу в черевик моєму учителю.

— І можна було?

— Так. Але наслідки були політично складні.

Міра нервово видихнула.

— Будь ласка, не жартуйте про жаб, коли в саду чорна вода.

Рен підняв руки.

— Справедливо.

Вони рушили далі.

Сад не шелестів.

Це було найгірше.

Учора листя говорило з Еліаною. Квіти повертали голови. Трава торкалася її черевиків. Сад був живий, дивний, але не ворожий.

Тепер він мовчав.

Навіть птахів не було чути.

Коли вони вийшли до сухого фонтану, Еліана зрозуміла, чому Міра так зблідла.

Фонтан уже не був сухим.

Чорна вода наповнювала кам’яну чашу до самих країв. Вона не відбивала небо. Не відбивала дерева. Не відбивала їхніх облич. Її поверхня була гладкою й темною, але час від часу під нею проходили круги, ніби щось велике повільно рухалося в глибині.

Кам’яна жінка з лілією в руках стояла в центрі фонтану.

Її очі були відкриті.

Еліана відчула, як холод торкнувся її спини.

— Вона дивиться на мене.

— Вона кам’яна, — сказав Рен.

— Я знаю.

— Це мало б заспокоїти.

— Не заспокоює.

— Мене теж.

Вони підійшли ближче.

На кам’яній основі фонтану проступив знак: коло, розділене трьома тріщинами.

Той самий знак із дзеркала.

Рен опустився на одне коліно, уважно вдивляючись у різьблення.

— Це дуже старе.

— Старіше за клятву Селести?

— Думаю, так.

Еліана торкнулася краю фонтану.

Камінь був теплий.

Неприродно теплий.

— Якщо перша клятва була дверима, — сказала вона, — тоді це те, що було за дверима.

Міра тихо прошепотіла:

— Може, не треба відчиняти?

Рен подивився на чорну воду.

— Боюся, її вже відчинили.

Раптом вода здригнулася.

На поверхні з’явилося відображення.

Не їхнє.

У чорній воді проступила тронна зала. Король Альмар стояв перед радою. Його обличчя було суворим, але втомленим. Даріан стояв поруч, тримаючи руки за спиною. Придворні сперечалися. Дехто кричав.

Еліана нахилилася ближче.

Зображення стало чіткішим.

— Вони говорять про нас, — сказала вона.

Голосу не було чути, але вона бачила обличчя. Страх. Гнів. Обурення.

Потім вода потемніла.

Нова картина.

Місто.

Люди на площі слухали глашатая. Хтось хрестився, хтось плакав, хтось кричав, що корона втратила благословення. Одна жінка тримала дитину й дивилася на палац так, ніби не знала, боятися чи сподіватися.

Потім ще одна картина.

Стара вежа за палацовими мурами.

Підземні двері.

Срібні ланцюги.

Три корони, покладені на чорний камінь.

Еліана відсахнулася.

— Що це?

Рен не відповів.

Він дивився на воду так, ніби намагався згадати щось давно поховане.

— Три корони, — прошепотів він.

— Що це означає?

— Ліардія. Північ. Арвенти.

Міра здивовано подивилася на нього.

— Арвенти ж не були королями.

Рен повільно підняв очі.

— Офіційно — ні.

Еліана відчула, як повітря стало важчим.

— Рене.

Він торкнувся знаку на фонтані.

— У дитинстві я чув легенду. Її розповідали пошепки. Ніби колись до Ліардії існувало інше королівство. Не велике. Не могутнє. Але воно охороняло межу між людським світом і тим, що жило під землею.

— І Арвенти…

— Були його останніми хранителями.

Чорна вода тихо забулькотіла.

Міра зробила крок назад.

— Під землею щось живе?

Рен глянув на неї.

— Мені дуже хотілося б сказати, що це просто метафора.

— Але?

— Але сьогодні поганий день для метафор.

Еліана довго дивилася на кам’яну жінку з лілією.

— Хто вона?

Рен піднявся й підійшов до статуї настільки близько, наскільки дозволяв фонтан.

— Не знаю.

Раптом кам’яні губи жінки ворухнулися.

Міра скрикнула.

Рен миттєво відступив і став перед Еліаною, але цього разу вона поклала руку йому на плече.

— Не закривай мене.

Він завмер.

Потім повільно відійшов убік.

Статуя відкрила рот.

Голос пролунав не з каменю, а з води.

— Серце принцеси прокинуло печатку.

Еліана стиснула пальці.

— Хто ти?

— Та, що пам’ятає перший борг.

— Який борг?

Чорна вода піднялася тонкими хвилями.

— Коли люди прийшли на ці землі, під пагорбом уже спала Тінь. Вона не мала імені. Вона їла страх, росла від крові й чекала, поки хтось достатньо жадібний попросить у неї силу.