10 Шут без сміху

Палац не вмів прокидатися після правди.

Він прокидався після свят, після похоронів, після воєнних звісток, після прибуття чужих послів. Він знав, як застеляти столи після балу, як мити мармур від вина, як змінювати чорні стрічки жалоби на золоті стрічки перемоги.

Але після правди — не знав.

Наступного ранку в коридорах було незвично тихо. Придворні говорили пошепки, ніби голосні слова могли знову розбудити дзеркала. Слуги обережно обходили кожне відображення. Деякі дзеркала винесли з залів і склали у внутрішньому дворі, накривши білим полотном.

Люди боялися скла.

Але ще більше вони боялися того, що скло більше не брехало.

Еліана вийшла зі своїх покоїв без варти.

Це було перше диво дня.

Біля дверей ніхто не стояв. Ніхто не зупинив її, не вклонився з холодним обличчям, не сказав, що король наказав залишатися всередині “заради її безпеки”. Коридор був порожній, і ця порожнеча здалася їй ширшою за ціле поле.

Вона могла піти куди завгодно.

І саме це на мить налякало її.

Свобода, про яку мрієш у клітці, здається крилом.
А коли клітка відчиняється, виявляється, що треба ще навчитися літати.

— Ваша Високосте? — озвалася Міра за її спиною.

Еліана обернулася.

Служниця тримала в руках легкий плащ.

— На вулиці вітер.

Еліана всміхнулася.

— Ти й далі збираєшся рятувати мене від усього?

— Від проклять — ні. Від застуди — обов’язково.

Еліана взяла плащ.

— Дякую.

Міра уважно подивилася на неї.

— Ви йдете до нього?

Еліана не спитала, кого вона має на увазі.

— Так.

— Він у старій музичній кімнаті. Лікар сварився, але потім здався.

— Рен уміє доводити людей до втоми.

— Так. Але сьогодні він майже не жартує.

Еліана відчула тривогу.

Майже не жартує.

Для Рена це звучало гірше, ніж висока температура.

Вона пішла до західного крила.

Коридори там усе ще пахли пилом і старим деревом. Після нічних подій сюди направили кількох вартових, але вони трималися подалі від музичної кімнати. Можливо, через наказ. Можливо, через забобонний страх перед місцем, де колись прокинулося дзеркало.

Двері були прочинені.

Еліана зупинилася на порозі.

Рен сидів біля старого клавесина.

Перед ним на столі лежали три речі: срібний дзвіночок, темний кинджал Арвентів і поламаний капелюх шута. Той самий, який розчавили в бальній залі. Тканина була забруднена, один край розірваний, дзвіночки потьмяніли.

Рен не торкався жодної речі.

Просто дивився на них.

У ранковому світлі він здавався зовсім не схожим на хлопця, який увірвався до тронної зали з жартами. Без строкатого плаща, з перев’язаним плечем і втомленими очима, він виглядав не шутом.

І навіть не героєм.

Просто людиною, яка втратила надто багато масок за одну ніч.

— Можна? — тихо спитала Еліана.

Рен підняв голову.

Його губи смикнулися в усмішці, але вона не народилася.

— Вам? Завжди.

Вона зайшла й зачинила двері.

— Лікар сказав тобі лежати.

— Я лежав.

— Скільки?

— Достатньо, щоб зрозуміти: стеля в медичній кімнаті нудна й не має почуття гумору.

— Рене.

Він зітхнув.

— Пів години.

— Це не лежав. Це зробив вигляд.

— У мене великий досвід робити вигляд.

Ця фраза прозвучала надто сумно.

Еліана сіла навпроти нього.

Між ними лежали речі з його минулого.

— Міра сказала, що ти майже не жартуєш.

— Вона перебільшує.

— Ні.

Рен провів пальцем по краю поламаного капелюха.

— Просто не знаю, ким бути без нього.

Еліана мовчала.

Він тихо засміявся, але сміх був порожній.

— Дурно, правда? Рід Арвентів виправданий. Прокляття зруйноване. Король схилив голову. А я сиджу й сумую за жахливим капелюхом.

— Ти сумуєш не за капелюхом.

Рен підняв на неї погляд.

— Ні?

— Ти сумуєш за тим, ким навчився бути, щоб вижити.

Його обличчя змінилося.

Наче вона торкнулася рани без пов’язки.

— Можливо.

Він узяв капелюх у руки.

— Коли я вперше надягнув маску шута, мені було чотирнадцять. Я вкрав її в мандрівного театру. Тоді я ще не вмів смішити. Тільки злитися. А злі діти довго не живуть на дорогах.

— Хто тебе навчив?

— Голод.

Він сказав це просто.

Без жалю до себе.

І саме тому Еліані стало боляче.

— Потім я зрозумів, що люди менше бояться правди, якщо перед нею посміхнутися. Можна назвати лорда дурнем, якщо перед тим впасти зі стільця. Можна сказати королю, що він жорстокий, якщо зробити це в риму. Можна вижити майже всюди, якщо всі вирішать, що ти несерйозний.

— А ти був серйозний.

— Завжди.

Він подивився на дзвіночок.

— Навіть коли сміявся найголосніше.

Еліана повільно простягнула руку й торкнулася поламаного краю капелюха.

— Ти можеш залишити його. Не як маску. Як пам’ять.

— Пам’яті й так забагато.

— Тоді як доказ.

— Чого?

— Що ти вижив.

Рен довго дивився на неї.

Потім опустив капелюх на стіл.

— Учора, коли Селеста назвала правду про мій рід, я думав, що мені стане легше. Усе життя я хотів, щоб хтось сказав: Арвенти не були зрадниками. Вони не заслужили смерті. Моя мати не померла даремно. Мій батько не був бунтівником.

Він стиснув кулаки.

— А коли це сталося, я раптом зрозумів, що не знаю, що робити далі.

— Жити.

Він глянув на неї.

— Це найстрашніша відповідь.

— Знаю.

Еліана відкинулася на спинку стільця.

— Я теж не знаю, що робити з життям, яке раптом стало моїм. Стільки років я думала: от якби мені дозволили обирати. А тепер вибір переді мною, і я іноді хочу, щоб хтось знову дав мені список правил. Хоч якийсь.

Рен уважно слухав.

— Ти? Хочеш правил?

— Не тому, що люблю їх. А тому, що без них доводиться відповідати самій за себе.

Він уперше за розмову ледь усміхнувся по-справжньому.

— Це дуже незручно.