9 Дзеркальна вежа

Промені сонця проникали крізь вузькі високі вікна й падали на підлогу тонкими золотими смугами. Там, де ще вночі чорніла клятва, тепер лежав звичайний сірий камінь. Срібні лінії зникли. Дзеркала мовчали. Жодне з них більше не показувало чужих страхів, майбутнього чи мертвих принцес.

Вони стали просто дзеркалами.

І саме це здавалося дивом.

Еліана стояла посеред зали, тримаючи в долоні срібний дзвіночок. Він уже не був крижаним. Не пік шкіру. Не кликав і не попереджав.

Просто лежав у руці — маленький, теплий, справжній.

Рен сидів на нижній сходинці біля вівтаря. Його сорочка була розірвана біля плеча, на губі застигла кров, а обличчя стало таким блідим, що Еліана не могла дивитися на нього спокійно.

— Тобі потрібен лікар, — сказала вона.

— Мені багато що потрібно, — відповів він. — Сон, хліб, новий капелюх. Але лікар, мабуть, теж підійде.

— Це не смішно.

— Я й не казав, що смішно. Я сказав, що потрібен новий капелюх. Старий героїчно загинув під чоботом королівської варти.

Даріан, який стояв біля дверей і намагався витерти кров із меча уламком тканини, сухо промовив:

— Йому справді потрібен лікар. У нього жарти стали ще гіршими.

Рен підняв на нього очі.

— Обережно, Вовку. Ще трохи — і я подумаю, що ви за мене хвилюєтесь.

— Я хвилююся за політичну рівновагу. Якщо ви помрете, принцеса засмутиться, король розсердиться, а мені доведеться пояснювати, чому північний принц не зміг вберегти одного нестерпного шута.

— Я нестерпний спадкоємець знищеного роду, прошу точності.

— Вибачте. Нестерпний спадкоємець знищеного роду.

Еліана мала б усміхнутися.

Але не змогла.

Її погляд зупинився на батькові.

Король Альмар стояв біля одного з дзеркал. Його меч лежав на підлозі поруч. Він дивився у своє відображення так, ніби вперше бачив власне обличчя.

Без корони він здавався старшим.

Не величним.
Не страшним.
Не недосяжним.

Просто чоловіком, який зрозумів, що все життя будував стіни, думаючи, що це захист.

Еліана підійшла до нього.

Король не одразу повернувся.

— У цьому дзеркалі, — тихо сказав він, — колись показували майбутні війни. Зради. Смерті. Ми називали це даром.

— А це було частиною прокляття?

— Так.

Його голос був глухий.

— Я виріс із думкою, що дзеркала рятують Ліардію. Мій батько казав: “Король має бачити більше, ніж народ”. Його батько казав йому те саме. І так покоління за поколінням.

Еліана мовчала.

Альмар повільно торкнувся рами дзеркала.

— Коли народилася ти, радник Лоренс сказав мені, що сьома лілія прийшла у світ. Він сказав, що це доля. Що тебе можна захистити, якщо правильно виконати старі умови. Я наказав закрити всі книги, заборонити згадувати клятву, прибрати дзеркала з твоїх покоїв, залишити тільки звичайні.

— І вирішив видати мене заміж.

Він заплющив очі.

— Так.

— Не сказавши мені правди.

— Так.

Це друге “так” було важчим за перше.

Еліана відчула, як у грудях піднімається стара образа. Вона не була такою гарячою, як раніше. Вона стала глибшою.

— Ти хотів урятувати мене, але поводився так, ніби я не людина, а двері, які треба замкнути.

Король здригнувся.

— Я боявся.

— Я теж.

Він нарешті подивився на неї.

Вперше — без наказу в очах.

— Я бачу.

Еліана стиснула дзвіночок.

— Ні. Ти тільки починаєш бачити.

Ці слова прозвучали суворо, але не жорстоко.

Король прийняв їх.

— Що ти хочеш від мене, доню?

Еліана не відповіла одразу.

Ще вчора вона, можливо, сказала б: свободи.
Ще раніше — дозволу.
Ще в дитинстві — любові.

Тепер вона знала: свободу не випрошують. Дозвіл не потрібен, щоб бути собою. А любов, яка тримає в клітці, має навчитися відчиняти двері — або перестає бути любов’ю.

— Правду, — сказала вона. — Відтепер. Завжди. Навіть якщо вона болить.

Король опустив голову.

— Я дам її тобі.

— І не тільки мені. Народу теж.

Альмар підняв очі.

— Народу?

— Так. Ліардія має знати, на чому стояв трон. Не на божественному праві. Не на мудрості королів. А на серцях принцес, яких змушували мовчати.

Даріан перестав витирати меч.

Рен повільно підняв голову.

Король Альмар зблід.

— Це може зруйнувати довіру до корони.

— Можливо.

— Це може викликати повстання.

— Можливо.

— Це може розколоти королівство.

Еліана подивилася йому просто в очі.

— А брехня вже розколола його. Просто тріщини ховали під золотом.

У вежі стало тихо.

Потім Рен тихо сказав:

— Влучно.

Даріан глянув на нього.

— Ви не можете хоча б раз промовчати?

— Можу. Але тоді світ втратить важливий коментар.

Еліана цього разу все-таки усміхнулася.

Король Альмар повільно вдихнув.

— Ти говориш як королева.

Вона відчула, як ці слова впали між ними, мов корона на камінь.

Колись вона мріяла про те, щоб батько пишався нею.

Але тепер ці слова не здалися нагородою.

Вони здалися питанням.

— Ні, — сказала вона. — Я говорю як людина, яку нарешті почули.

Король не відповів.

Знизу долинув шум.

Спершу далекий. Потім гучніший. Кроки, голоси, брязкіт зброї. Хтось піднімався до вежі.

Даріан миттєво випростався.

— Варто підготуватися.

Рен спробував підвестися, але похитнувся.

Еліана встигла підтримати його.

— Сиди.

— Прекрасний наказ. Короткий, владний. У вас талант.

— Рене.

Він підняв руки.

— Сиджу.

Двері вежі відчинилися.

До зали увійшли вартові, кілька придворних, палацовий лікар і Міра. Служниця, побачивши Еліану, не стрималася — кинулася до неї й обійняла, забувши про всі правила.

— Ваша Високосте!

Еліана міцно обійняла її у відповідь.

— Я ж казала, що постараюся повернутися.

Міра відступила, витираючи сльози.