8 Слова, гостріші за меч

Вона не лунала зі скрипок, флейт чи арф. Вона народжувалася зі скла, з тріщин, із холодного повітря між відображеннями. Кожна нота була тонкою, гострою, майже болючою. Вона торкалася не слуху, а пам’яті.

Еліана стояла біля кам’яного вівтаря й відчувала, як підлога під її ногами повільно оживає.

На сірому камені проступали срібні лінії. Вони закручувалися колами, сходилися в знаки, схожі на лілії, півмісяці й розбиті корони. Вежа ніби згадувала давній обряд.

Рен стояв ліворуч від неї.

Даріан — праворуч.

Обидва були поранені. Обидва тримали зброю. І обидва дивилися на дзеркала так, ніби знали: мечі тут можуть виявитися майже безсилі.

У кожному дзеркалі стояла Селеста.

Дзеркальна королева усміхалася десятками усмішок.

— Як зворушливо, — промовила вона. — Принцеса, шут і наречений. Майже казка. Шкода лише, що в казках хтось завжди має померти, аби інші назвали це щасливим кінцем.

Рен повільно підняв кинджал.

— Якщо ви натякаєте на себе, ми не заперечуємо.

— Ренарде, — прошепотіла Еліана.

Він не відвів погляду від дзеркал.

— Що? Вона почала першою.

Селеста засміялася.

— Ти ховаєш страх за жартами, хлопчику.

— А ви ховаєте самотність за короною. У кожного свій стиль.

Одне з дзеркал тріснуло.

Ледь помітно.

Еліана це побачила.

І Селеста теж.

Її усмішка стала тоншою.

— Обережно, маленький Арвенте. Твій рід уже одного разу намагався говорити правду. Залишився лише ти.

Рен зблід, але не відступив.

— Отже, я говорю за всіх.

Даріан тихо сказав:

— Вона провокує нас.

— Знаю, — відповів Рен. — Але іноді її теж корисно провокувати.

Еліана дивилася на дзеркала, на чорну корону, що висіла в повітрі над вівтарем, і на срібні лінії під ногами.

Її серце билося швидко, але думки поступово ставали яснішими.

Селеста не просто нападала.

Вона говорила.

Знову і знову.

Вона чіплялася за страх, за провину, за сумніви. Її зброєю було не скло. Не холод. Не прокляття.

Її зброєю були слова.

І, можливо, саме словами її можна було поранити.

— Ти сказала, що клятва має ціну, — промовила Еліана.

Усі відображення повернули до неї голови.

— Так.

— Але хто призначив цю ціну?

Селеста примружилася.

— Клятви не питають дозволу в тих, хто народився після них.

— Зручно.

Королева завмерла.

Рен кинув на Еліану швидкий погляд, і в його очах промайнуло щось схоже на гордість.

Еліана зробила крок до вівтаря.

— Тебе зрадили. Тебе віддали дзеркалам. Твоє серце забрали під виглядом порятунку королівства. Це було жахливо. Несправедливо. Ніхто не мав права так із тобою вчинити.

Селеста мовчала.

Її обличчя в дзеркалах стало нерухомим.

Еліана продовжила:

— Але ти взяла чужий злочин і зробила його законом. Тебе принесли в жертву, і ти почала вимагати нових жертв. Ти назвала це ціною. Насправді це помста.

Повітря у вежі різко похололо.

Даріан міцніше стиснув меч.

— Принцесо…

— Ні, — сказала Еліана, не відводячи очей від Селести. — Вона хотіла, щоб я слухала. Тепер послухає вона.

Дзеркальна королева повільно спустилася зі скла.

Одразу з усіх дзеркал.

Її силуети відділилися від поверхонь і стали в коло навколо них. Десятки Селест. Десятки чорних корон. Десятки пар крижаних очей.

— Ти смілива, бо ще не втратила достатньо, — сказала вона.

— Ні, — відповіла Еліана. — Я смілива, бо все життя мені казали, що я нічого не маю права втрачати — навіть себе.

Чорна корона над вівтарем здригнулася.

Срібні лінії на підлозі засяяли яскравіше.

Рен раптом тихо сказав:

— Продовжуй.

Еліана глянула на нього.

— Що?

— Клятва реагує на правду. Мій батько колись казав: дзеркала бояться не світла. Вони бояться того, що відображають без прикрас.

Даріан кивнув.

— У північних архівах було схоже. Старою мовою це називалося “мечем без леза”.

— Слово, — прошепотіла Еліана.

Рен ледь усміхнувся.

— Гостріше за меч, якщо влучити правильно.

Селеста підняла руку.

— Досить.

Один із її силуетів кинувся до Еліани. Рен став перед нею, ударив кинджалом по повітрю, і тінь королеви розсипалася на уламки скла. Але з сусіднього дзеркала одразу вийшла нова.

Даріан відбив іншу тінь мечем. Його клинок задзвенів, наче вдарив по кришталю.

— Їх надто багато!

— Це відображення, — крикнув Рен. — Не справжні тіла!

— Прекрасна новина, — відгукнувся Даріан, ухиляючись від чорних кігтів. — Мені одразу легше.

Рен кинув на нього погляд.

— Ви вчитеся сарказму. Я майже пишаюся.

— Не відволікайтеся, Арвенте.

— Не командуйте, Вовку.

Попри страх, Еліана майже всміхнулася.

А потім побачила, як одна з тіней з’явилася просто за спиною Рена.

— Рене!

Він обернувся запізно.

Тінь ударила його по грудях. Рен відлетів до колони й упав на коліно. Кинджал вислизнув із його руки й закотився до краю вівтаря.

Еліана кинулася до нього, але Селеста виникла перед нею.

Одна.

Справжня.

Від неї не відбивалося світло.

Вона сама була темрявою, яка навчилася мати обличчя.

— Ти говориш про помсту так, ніби знаєш, як болить зрада, — сказала королева.

Еліана зупинилася.

— Мені не треба пережити твоє життя, щоб зрозуміти: ти не маєш права ламати моє.

Селеста нахилилася ближче.

— А якщо я скажу, що твоє життя вже належить мені?

— Тоді я скажу, що ти помиляєшся.

— Ти народилася сьомою.

— Я народилася Еліаною.

Срібні лінії спалахнули.

Селеста відступила на пів кроку.

На її обличчі промайнув справжній гнів.

— Ім’я нічого не змінює.

— Змінює. Бо “сьома лілія” — це роль, яку мені дали без дозволу. А Еліана — це я.

Рен, спираючись на колону, підняв голову.

— Саме так, — хрипко сказав він.