7 Танець без музики

Ні землі.
Ні неба.
Ні повітря.

Лише нескінченне сяйво навколо, холодне й синє, мов місячний лід. Воно ковзало по її шкірі, проникало під повіки, розсипалося в думках тисячами уламків. Вона хотіла закричати, але голос зник. Хотіла схопитися за щось, але навколо не було нічого, крім блиску.

А потім падіння обірвалося.

Еліана впала на гладку поверхню.

Не боляче.

Ніби її прийняла вода, що стала склом.

Вона різко вдихнула й піднялася на руках.

Під нею була підлога з дзеркала.

Над нею — небо з дзеркала.

Навколо — стіни з дзеркала.

Скрізь відображалася вона сама: бліда, розгублена, у срібній сукні, з розплетеною косою й широко розкритими очима.

— Ні, — прошепотіла Еліана.

Її голос повторився сотнями відлунь:

— Ні… ні… ні…

Вона повільно підвелася.

Світ, у який її втягнуло, був величезною залою без дверей. Колони з прозорого скла тягнулися вгору й губилися в темряві. На них висіли люстри, але замість свічок у них горіли маленькі зірки. Кожна зірка світила холодно, майже неживо.

Посеред зали стояв трон.

Чорний.

Скляний.

Високий, наче виріс із самої ночі.

На ньому сиділа Дзеркальна королева.

Тепер вона була не відображенням і не тінню. Вона була справжньою. Її чорна сукня спадала сходами трону, мов розлита темрява. Корона з темного скла блищала на голові, а в очах жила давня втома, змішана з жорстокістю.

— Ласкаво прошу, моя сьома ліліє, — сказала вона.

Еліана стиснула в долоні срібний дзвіночок.

— Де я?

— Там, куди твій рід так довго боявся дивитися.

— У дзеркалі?

Королева усміхнулася.

— Між дзеркалами. У місці, де зберігається все, що люди ховають від себе.

Еліана озирнулася.

У далеких стінах з’являлися й зникали картини. Обличчя. Кімнати. Коридори. Спогади. В одному відображенні вона побачила батька, який сидів сам у тронній залі й тримав у руках дитячу стрічку. В іншому — радника Лоренса, що схилявся над старою книгою з чорними сторінками. Ще в одному — Рена, який біг темним коридором із закривавленим плечем.

Серце Еліани стиснулося.

— Рен…

— Він живий, — сказала королева. — Поки що.

Еліана повернулася до неї.

— Чого ти хочеш?

— Я вже казала.

— Мого серця?

Королева повільно підвелася з трону.

— Люди завжди уявляють серце шматком плоті. Так просто. Так грубо. Насправді серце — це те, заради чого ти готова зрадити страх. Те, що робить тебе живою. У когось це любов. У когось влада. У когось помста. У тебе…

Вона спустилася на одну сходинку.

— У тебе це свобода.

Еліана похолола.

Королева знала.

Не здогадувалася — знала.

— Я не віддам тобі нічого.

— Ти вже віддавала все життя. Просто не мені.

Ці слова вдарили несподівано точно.

Еліана згадала уроки етикету. Корсети, затягнуті до болю. Погляди радників. Розмови про шлюб. Батьківське “обов’язок”. Роки, у яких вона була присутня, але не жила.

Королева підійшла ближче.

— Я можу дати тобі свободу, Еліано.

Принцеса насторожилася.

— Ти брешеш.

— Не більше, ніж ті, хто тебе любить.

Від цих слів стало боляче.

Бо батько справді брехав.
Рен теж.
Даріан приховував правду.
Міра знала про таємний хід і мовчала.

Усі щось приховували.

— Я не вірю тобі, — сказала Еліана.

— І правильно. Але ж ти віриш їм? Чому?

Королева змахнула рукою.

Стіна праворуч спалахнула світлом.

Еліана побачила бальну залу.

Після її зникнення там панував хаос. Придворні тікали до дверей. Вартові намагалися закрити дзеркала тканинами. Король стояв біля трону, блідий, мов смерть. Даріан сперечався з Лоренсом, тримаючи меч у руці.

А Рен…

Рен стояв посеред зали на колінах.

Його притискали до підлоги двоє вартових. Ще один тримав лезо біля його горла. На підлозі поруч лежав його капелюх шута, розчавлений чиїмось чоботом.

— Ні, — видихнула Еліана.

У відображенні король повільно підійшов до Рена.

— Де моя донька? — спитав він.

Рен підняв голову.

Навіть здалеку Еліана побачила кров біля його скроні.

— Там, куди ви самі віддали її багато років тому.

Король ударив його.

Еліана кинулася до дзеркальної стіни й вдарила долонею по склу.

— Припини! Відпусти мене!

Королева стояла позаду.

— Я його не тримаю.

— Тоді поверни мене назад!

— Навіщо? Щоб тебе знову замкнули? Щоб тебе повели до вівтаря? Щоб цей хлопець помер за тебе, а твій батько назвав це необхідністю?

Еліана тремтіла.

У відображенні Рен щось сказав королю, але звук зник. Потім вартові підняли його на ноги й потягли із зали.

— Куди вони його ведуть? — прошепотіла вона.

— Туди, де зберігають зрадників.

— Він не зрадник.

— Для корони кожен, хто любить правду більше за наказ, стає зрадником.

Еліана повернулася до королеви.

— Ти показуєш мені це, щоб зламати.

— Ні. Щоб навчити.

— Чому?

Королева мовчала кілька секунд.

І вперше її обличчя стало не просто жорстоким.

Сумним.

— Бо колись я теж була принцесою.

Зала затихла.

Навіть відлуння перестало повторювати звуки.

Еліана завмерла.

— Ти?

Королева повільно підняла руку до своєї чорної корони.

— Мене звали Селеста. Я була першою лілією. Першою донькою роду, який уклав угоду з дзеркалами.

Еліана не могла повірити.

— Ти була з мого роду?

— Я була його початком і його жертвою.

Стіни навколо змінилися.

Дзеркальна зала розчинилася, і Еліана побачила інший палац. Старший. Світліший. Сади, наповнені трояндами. Дівчину в білій сукні, яка бігла коридорами й сміялася.

Це була Селеста.

Не холодна королева.

Жива дівчина.

Вона танцювала в саду з юнаком у простому одязі. Він крутив її під зорями, а вона сміялася так, ніби весь світ належав їм двом.