6 Наречений із півночі

Вони залунали над мурами ще до того, як сонце повністю піднялося над містом. Глибокі, урочисті звуки прокотилися кам’яними стінами, увірвалися в коридори, розбудили служниць, вартових, придворних і всіх тих, хто вдавав, що спав спокійно.

Еліана не спала взагалі.

Вона стояла біля вікна у світлі ранкового неба й дивилася, як до палацових воріт наближається північний почет.

Коні були високі, темні, вкриті сріблястими попонами. Вершники сиділи рівно, мов вирізьблені з льоду. Над ними майоріли прапори з білим вовком — гербом Північних земель.

Попереду їхав принц Даріан.

Навіть здалеку він здавався бездоганним.

Світле волосся було зачесане назад, на плечах лежав білий плащ із хутряною облямівкою, а постава була такою прямою, ніби він народився не з крові й плоті, а з обов’язку.

Еліана дивилася на нього й намагалася відчути хоч щось.

Цікавість.
Страх.
Неприязнь.
Надію.

Але всередині було лише дивне оніміння.

На столику біля її ліжка лежав срібний дзвіночок Рена. Вона сховала його під шовковою хусткою, але все одно відчувала його присутність так виразно, ніби він дзвенів у її грудях.

— Ваша Високосте, — обережно сказала Міра. — Час одягатися.

Еліана відійшла від вікна.

Сьогодні для неї підготували сукню кольору місячного світла. Не весільну, але майже таку ж урочисту. Тканина м’яко спадала до підлоги, рукави були тонкі й прозорі, а на поясі блищали дрібні срібні камені.

— Вони хочуть, щоб я виглядала як подарунок, — тихо сказала Еліана.

Міра поправила стрічку на сукні.

— Ви не подарунок.

— Для них — так.

— Тоді будьте подарунком із гострими краями.

Еліана здивовано глянула на неї.

Міра зніяковіло опустила очі.

— Вибачте.

Принцеса вперше за ранок усміхнулася.

— Ні. Мені сподобалося.

Перед тим як вийти, Еліана взяла дзвіночок і сховала його у внутрішню кишеню сукні. Маленький шматочок чужої правди біля її серця.

Біля дверей стояла варта.

Формально її вже не тримали замкненою. Тепер це називалося “супровід для безпеки принцеси”. У палаці дуже любили міняти назви кліток.

Коли Еліана вийшла до коридору, вартові вклонилися.

Вона пройшла повз них із рівною спиною й спокійним обличчям.

Маска слухняної принцеси сиділа бездоганно.

У великій залі для прийомів зібрався весь двір.

Золоті люстри сяяли над головами гостей, підлога блищала, мов застигла вода, а біля високих вікон стояли вази з білими ліліями. Саме ці квіти сьогодні були всюди. На столах, на колонах, у волоссі придворних дам.

Еліані здавалося, що палац навмисне нагадує їй про кров лілії.

Король Альмар стояв біля трону в темно-синьому одязі. Обличчя його було суворим, але в очах ховалася втома. Поруч стояв радник Лоренс, блідий і холодний, як завжди.

Коли Еліана підійшла, батько коротко кивнув.

— Доню.

— Ваша Величносте.

Він уважно подивився на неї.

— Ти добре почуваєшся?

Запитання було майже батьківським.

Майже.

— Так.

— Сьогодні важливий день. Не роби нічого необачного.

Еліана ледь помітно всміхнулася.

— Я ж слухняна принцеса.

Король завмер.

Мабуть, щось у її голосі прозвучало не так.

Але сурми біля входу заглушили його відповідь.

Двері зали відчинилися.

Північний почет увійшов повільно й урочисто. Придворні схилили голови. Вартові виструнчилися. Радники засяяли посмішками, у яких було більше політики, ніж радості.

Принц Даріан зупинився перед королем і вклонився.

— Ваша Величносте, для мене честь ступити на землю Ліардії.

Його голос був спокійним, низьким і дуже рівним.

— Ліардія вітає вас, принце Даріане, — відповів король Альмар. — Нехай цей союз принесе мир нашим народам.

Даріан підняв очі.

Його погляд зупинився на Еліані.

Він був гарний.

Не просто гарний — майже неправдоподібно. Світла шкіра, сірі очі, чіткі риси обличчя. Але в його красі було щось холодне, як зимове озеро: гладке на поверхні, невідомо яке в глибині.

Він підійшов до неї й уклонився нижче, ніж вимагав етикет.

— Принцесо Еліано.

— Принце Даріане.

Він узяв її руку й легко торкнувся губами пальців.

Його дотик був чемним.

Холодним.

Еліана не здригнулася. Не відступила. Лише дивилася на нього уважно.

— Я чув багато про вашу красу, — сказав Даріан. — Але чутки були несправедливими.

Придворні захоплено зашепотіли.

— Невже перебільшували? — спокійно спитала Еліана.

На мить у його очах промайнув подив.

Потім він усміхнувся.

— Навпаки. Вони не сказали достатньо.

Це була ідеальна відповідь.

Занадто ідеальна.

Еліана схилила голову.

— Тоді, мабуть, чутки просто боялися здатися надто сміливими.

Даріан уважно подивився на неї.

І вперше його усмішка стала справжнішою.

— Мені казали, що ви тиха.

— Люди часто плутають тишу з відсутністю думок.

Біля трону радник Лоренс напружився.

Король Альмар кинув на доньку попереджувальний погляд.

Даріан же не образився. Навпаки — в його сірих очах з’явилася цікавість.

— Тоді сподіваюся, ви колись дозволите мені почути ваші думки.

— Це залежить від того, чи вмієте ви слухати.

У залі знову стало тихо.

На одну коротку мить Еліана відчула дивну перемогу.

Маленьку.

Непомітну.

Але свою.

Даріан схилив голову.

— Я навчуся.

Його відповідь була м’якою, але Еліана не могла зрозуміти, чи це щирість, чи ще одна маска.

Після офіційного привітання почався прийом.

Музиканти заграли легку мелодію. Придворні розсипалися залою, мов коштовні комахи. Слуги розносили келихи з вином, фрукти й солодощі. Усі говорили про мир, майбутнє весілля, красу принцеси й шляхетність північного принца.

Ніхто не говорив про дзеркала.

Ніхто не говорив про прокляття.

Саме тому Еліана думала лише про них.