5 Маска на обличчі

Спершу з’явилися пальці — тонкі, бліді, майже прозорі, з нігтями, схожими на уламки чорного кришталю. Потім зап’ястя, прикрашене браслетом із темного срібла. Повітря навколо дзеркала затремтіло, ніби сама ніч боялася торкнутися цієї істоти.

Еліана не могла поворухнутися.

Усе її тіло наче стало кам’яним. Вона дивилася на руку, яка простягалася до неї з іншого боку скла, і відчувала, як холод заповзає під шкіру.

Рен різко схопив її за плечі й відштовхнув назад.

— Не дивись їй в очі!

Еліана спіткнулася, але втрималася на ногах.

— Чому?

— Бо вона покаже тобі те, чого ти боїшся найбільше.

З дзеркала долинув тихий сміх.

— А ти все ще пам’ятаєш мої правила, маленький шуте.

Рен витяг із-за пояса тонкий кинджал. Лезо було незвичайне — темне, матове, ніби зроблене не зі сталі, а з застиглої тіні. На руків’ї блищав той самий знак: півмісяць, пробитий мечем.

— Відійди від неї, — сказав він.

Дзеркальна королева усміхнулася.

Тепер її обличчя було видно краще. Вона була прекрасна такою красою, від якої хотілося плакати. Біла шкіра, чорні губи, очі кольору зимового неба. На її голові сяяла корона з темного скла, і кожен її зубець відбивав крихітні обличчя людей, які ніби кричали без звуку.

— Ти погрожуєш мені кинджалом свого мертвого роду? — запитала вона.

Рен не відповів.

Але його рука на руків’ї стиснулася сильніше.

Еліана зробила крок назад і торкнулася холодної кам’яної стіни. Її серце билося так швидко, що здавалося: ще мить — і воно саме вирветься з грудей, щоб утекти.

— Чого ти хочеш від мене? — спитала вона.

Королева повільно перевела на неї погляд.

Рен напружився.

— Еліано, не…

Але було пізно.

Очі Дзеркальної королеви зустрілися з очима принцеси.

Світ зник.

Еліана більше не стояла в підземному ході. Перед нею була тронна зала, залита червоним світлом. На підлозі лежали уламки дзеркал. Стіни були подряпані, ніби хтось намагався вибратися зсередини каменю. Десь далеко плакали люди.

На троні сиділа вона сама.

Доросліша. Холодніша. У чорній сукні й срібній короні.

Біля її ніг лежав капелюх шута.

Без дзвіночків.

— Ні, — прошепотіла Еліана.

Її інше “я” підняло очі.

— Ти хотіла свободи, — сказала королева її голосом. — Ось вона. Свобода від любові. Від жалю. Від слабкості.

Еліана відступила.

— Це брехня.

— Ні. Це можливість.

З темряви вийшов Рен.

Але він не сміявся. Його обличчя було бліде, очі — порожні. На грудях темніла рана.

Еліана кинулася до нього, та він розсипався на срібний пил.

Вона закричала.

І раптом знову опинилася в підземеллі.

Рен тримав її за руки.

— Еліано! Дивись на мене. На мене!

Вона задихалася, не розуміючи, де реальність.

— Я бачила… я бачила тебе…

— Це не майбутнє, — швидко сказав він. — Це пастка. Вона годується страхом.

Дзеркальна королева зітхнула.

— Я лише показала їй правду, яку ти приховуєш. Ти ж знаєш, що всі, кого любить сьома лілія, платять першими.

Еліана завмерла.

— Що?

Рен не обернувся до неї.

— Вона бреше.

— Але не вся брехня однаково далека від правди, — прошепотіла королева.

Рен кинув кинджал.

Лезо пролетіло крізь повітря й ударило в дзеркало.

Пролунав різкий дзвін.

Скло вкрилося тріщинами, синє світло спалахнуло, і рука королеви смикнулася назад. Її обличчя на мить спотворилося від люті.

— Ти смієш?

— Постійно, — холодно сказав Рен.

Дзеркало тріснуло ще сильніше. З нього вирвався порив крижаного вітру, і Еліана прикрила обличчя руками.

— Ти не зможеш ховати її вічно, — сказала королева. — Весільні дзвони вже кличуть мене. Кров лілії прокинулася. А ти, мій маленький шуте, носиш не ту маску, яку думаєш.

Її погляд став гострим, мов уламок скла.

— Скажи їй, хто ти насправді.

Рен зблід.

Еліана подивилася на нього.

— Рене?

Королева засміялася.

— Ні? Тоді я скажу сама.

Рен рвонувся до дзеркала, але було пізно.

Скло спалахнуло.

Перед очима Еліани з’явилася інша картина.

Хлопчик років десяти стояв у дворі невідомого замку. На ньому був темний святковий одяг, а на плечах — короткий плащ із срібним знаком півмісяця. Поруч із ним стояла жінка з добрими очима й чоловік у військовому мундирі.

— Ти мусиш пам’ятати, ким є, — казав чоловік хлопчику. — Навіть якщо колись доведеться стати ніким.

Потім небо стало чорним.

У двір увірвалися вершники з гербом срібної лілії.

Крики.

Вогонь.

Мечі.

Хлопчика штовхнули в таємний хід. Жінка притиснула до його рук срібний дзвіночок.

— Живи, Ренарде, — прошепотіла вона. — Живи й не дай лілії зів’янути.

Двері зачинилися.

Еліана побачила, як хлопчик бив кулаками по дереву, беззвучно кричав, а за дверима палав його світ.

Потім видіння зникло.

У підземеллі знову стало тихо.

Дзеркало потемніло, але не зникло. Дзеркальна королева дивилася на них із глибин скла з переможною усмішкою.

— Маски падають так красиво, — сказала вона.

Рен стояв нерухомо.

Еліана ледь чутно прошепотіла:

— Ренард?

Він повільно заплющив очі.

— Я не хотів, щоб ти дізналася так.

— Це твоє справжнє ім’я?

— Так.

— А хто ти?

Довга тиша розтягнулася між ними, важча за кам’яні стіни.

Нарешті Рен відповів:

— Останній син дому Арвентів. Роду, який мав захищати твою кров від дзеркальної клятви.

Еліана відступила на крок.

— Ти прийшов у палац через мене?

— Так.

Це слово боляче вдарило її.

— Тобто все було не випадково? Тронна зала, жарти, розмови… усе?

— Спочатку — так.

Він зробив крок до неї, але вона відступила ще далі.

— Не підходь.

Рен зупинився.

Його обличчя стало таким, ніби вона вдарила його.

— Еліано…