4 Заборонений сад

Вони зачинилися наказом короля.

За дверима стояли двоє вартових. Їхні кроки час від часу чулися в коридорі — важкі, рівні, чужі. Коли один відходив, інший залишався. Коли приносили їжу, служницю перевіряли так суворо, ніби вона могла сховати під тацею цілу армію.

Еліана сиділа біля вікна й дивилася на палацовий двір.

Унизу життя тривало. Коні тягнули вози з тканинами. Слуги несли квіти до бальної зали. Вартові змінювали пости. Десь далеко в кухнях дзвеніли каструлі.

Усе рухалося.

Тільки вона була замкнена.

Міра стояла біля шафи й удавала, що перебирає сукні. Насправді ж вона раз у раз поглядала на принцесу з тривогою.

— Ваша Високосте, вам треба поїсти, — тихо сказала вона.

— Я не голодна.

— Ви не їли з учорашнього вечора.

— Мене тримають у кімнаті, як дитину, але хвилюються, чи я поїла?

Міра опустила очі.

— Я хвилююся.

Еліана обернулася до неї.

Її злість одразу стала м’якшою.

— Пробач, Міро. Я не на тебе сердита.

— Я знаю.

Служниця підійшла ближче й знизила голос:

— У палаці кажуть, що принц Даріан уже перетнув кордон. Він буде тут завтра до вечора.

Еліана заплющила очі.

Завтра.

Наречений, якого вона не обирала. Весілля, якого вона не хотіла. Королівство, яке вимагало від неї усмішки, покори й мовчання.

А десь у північній вежі сидів Рен.

Через неї.

— Що з ним? — спитала Еліана майже пошепки.

Міра не одразу відповіла.

— Кажуть, його замкнули без допиту. Король наказав нікого не впускати.

— Його били?

— Я не знаю.

Еліана різко підвелася.

— Мені треба його побачити.

— Ваша Високосте…

— Він знає щось про дзеркало. Про пророцтво. Про те, що від мене приховують.

— Біля дверей варта.

— Тоді знайдемо інші двері.

Міра зблідла.

— Ви хочете втекти з кімнати?

— Ні, — сказала Еліана. — Я хочу вийти з власного життя хоча б на одну ніч.

Служниця довго дивилася на неї. Потім повільно підійшла до стіни біля каміна. Там висів старий гобелен із вишитою сценою полювання: королева на білому коні, чорний олень серед дерев і місяць над лісом.

Міра підняла край тканини.

За гобеленом була вузька дерев’яна панель.

Еліана завмерла.

— Що це?

— Хід для служниць. Старий. Ним майже не користуються. Колись через нього носили гарячу воду до покоїв королеви.

— Ти знала про нього весь час?

— Так.

— І мовчала?

Міра сумно всміхнулася.

— Принцеса не питала.

Еліана вперше за весь день ледь усміхнулася.

— Мені здається, я надто довго не питала про важливе.

Міра натиснула на різьблену квітку в дерев’яній панелі. Та тихо клацнула й відчинилася всередину.

За нею був темний вузький прохід.

Пахло пилом, старим деревом і свободою.

— Він веде вниз, до західного крила, — пояснила Міра. — А звідти можна вийти до саду. Але північна вежа охороняється.

— Я не піду прямо до вежі, — сказала Еліана. — Спочатку треба дізнатися, як пройти непомітно.

— У забороненому саду є стара хвіртка біля мурів. Через неї колись ходили садівники до вежі.

— Заборонений сад?

Міра кивнула.

— Після смерті королеви його замкнули. Кажуть, там ростуть дерева, які чують людські думки. І квіти, що розквітають тільки біля тих, хто бреше.

— Чудово, — прошепотіла Еліана. — Саме місце для палацу.

Міра схопила її за руку.

— Ваша Високосте, це небезпечно. Якщо король дізнається…

— Він і так усе вирішує за мене. Нехай хоча б цю помилку я зроблю сама.

Принцеса зняла важку денну сукню й переодяглася в простіше темно-синє вбрання. Міра принесла плащ із капюшоном. Волосся Еліана заплела в тугу косу, щоб воно не заважало.

У дзеркалі вона більше не була схожа на наречену.

Вона була схожа на дівчину, яка нарешті зважилася загубитися.

— Якщо мене питатимуть, — сказала Міра, — я скажу, що ви спите.

— Дякую.

— Не дякуйте. Просто поверніться.

Еліана стиснула її руку.

— Я постараюся.

Вона ступила в темний хід.

Панель зачинилася за нею, і кімната зникла.

Спочатку було страшно.

Прохід був таким вузьким, що плечі майже торкалися стін. Під ногами скрипіли старі дошки. Десь у темряві шаруділи миші. Еліана тримала маленьку свічку, яку дала їй Міра, але полум’я тремтіло від кожного подиху.

Вона йшла повільно, рахуючи кроки, щоб не думати про те, що буде, якщо її знайдуть.

На двадцятому кроці їй здалося, що хтось іде позаду.

Вона зупинилася.

Тиша.

Лише її серце билося так голосно, ніби хотіло видати її всьому замку.

— Це просто страх, — прошепотіла Еліана.

Але страх мав кроки.

Вона пішла швидше.

Прохід спускався вниз. Повітря ставало холоднішим. На стінах з’явилися тріщини, крізь які тягнуло нічним вітром. Нарешті попереду заблищала вузька смужка світла.

Еліана натиснула плечем на дверцята й вийшла в покинутий коридор західного крила.

Тут було темно й тихо.

Далеко лунала музика — у бальній залі, мабуть, репетирували завтрашню зустріч принца Даріана. Скрипки грали урочисту мелодію, але в покинутому крилі вона звучала примарно, ніби танцювали мертві.

Еліана рушила до сходів, які вели вниз.

Вона майже дійшла до арки, коли почула голоси.

— Король наказав мовчати, — сказав хтось грубий.

— А якщо шут заговорить? — відповів інший.

Еліана завмерла й притиснулася до стіни.

Двоє вартових ішли коридором із ліхтарем.

— Не заговорить. Північна вежа вміє змушувати людей мовчати.

— Кажуть, він не простий бродяга.

— Мені байдуже, хто він. Якщо радник Лоренс каже, що від нього біда, значить, біда.

— А принцеса?

— Принцеса завтра посміхатиметься північному принцу, як і належить.

Їхні кроки віддалилися.

Еліана стояла нерухомо ще кілька секунд.

Потім видихнула.