3 Усмішка проти корони

Служниці бігали коридорами з тканинами, кравчині сперечалися через мереживо, кухарі готували вечерю на честь майбутнього прибуття північного принца, а радники ходили із такими серйозними обличчями, ніби від кольору скатертини залежала доля королівства.

Еліана стояла посеред великої світлої кімнати для примірок.

Навколо неї кружляли три кравчині. Одна тримала шпильки, друга — білу тканину з перламутровим блиском, третя щось без кінця записувала в тонкий зошит.

Весільна сукня була прекрасною.

Надто прекрасною.

Вона спадала до підлоги хвилями білого шовку, на рукавах сяяли дрібні кристали, а на корсеті були вишиті срібні лілії — символ королівського дому Ліардії. Коли Еліана дивилася на себе в дзеркало, їй здавалося, що вона бачить не наречену, а статую, яку прикрасили перед тим, як поставити в храмі.

— Ваша Високосте, не рухайтеся, — попросила кравчиня.

Еліана слухняно завмерла.

Вона навчилася завмирати ще в дитинстві.

Завмирати, коли дорослі говорили про її майбутнє.
Завмирати, коли батько підвищував голос.
Завмирати, коли хотілося плакати.
Завмирати, коли серце просило бігти.

— Сукня сидить майже ідеально, — сказала старша кравчиня. — Лише трохи затягнемо талію.

— Ще? — тихо спитала Еліана.

— Так буде витонченіше.

Кравчиня потягнула шнурівку.

Повітря в грудях принцеси стало менше.

Ще трохи.

Ще.

Еліана заплющила очі.

Їй здалося, що це не сукня стискає її тіло, а весь палац стискає її життя в тонку, зручну для інших форму.

— Досить, — раптом сказала вона.

Кравчині завмерли.

— Ваша Високосте?

Еліана відкрила очі.

У дзеркалі на неї дивилася дівчина з блідим обличчям і гордо піднятим підборіддям.

— Досить затягувати.

— Але королівський радник наказав…

— Я сказала досить.

Її голос був тихим.

Але цього разу в ньому не було прохання.

Кравчиня повільно опустила руки.

Міра, яка стояла біля дверей, здивовано подивилася на принцесу. В її очах промайнуло щось схоже на радість.

Еліана сама не знала, що на неї найшло.

Можливо, це були слова Рена.

“Страх — поганий господар. Йому не можна віддавати ключі від душі.”

Вона вдихнула глибше.

Уперше за весь ранок.

А потім за дверима почувся знайомий голос:

— Я прошу вибачення. Мені сказали, що тут шиють майбутнє королівства. Я приніс ножиці, раптом комусь треба буде його підрізати.

Двері відчинилися.

На порозі стояв Рен.

У руках він тримав букет із пір’я, стрічок і якоїсь зеленої гілки, що, здається, була вкрадена з коридорної вази. Його строкатий плащ був застебнутий криво, капелюх сидів набік, а на обличчі сяяла така невинна усмішка, що навіть найсуворіша кравчиня на мить забула обуритися.

— Вам не можна сюди! — вигукнула старша кравчиня.

— Мені це часто кажуть, — зітхнув Рен. — Починаю думати, що “не можна” — моє друге ім’я.

— Це кімната для принцеси!

— Саме тому я й прийшов. Принцесам шкідливо довго залишатися наодинці з людьми, які носять шпильки.

Міра прикрила рот рукою.

Еліана відчула, як кутики її губ зрадницьки піднімаються.

— Рене, — сказала вона, намагаючись звучати суворо. — Хто вас сюди впустив?

— Моя чарівність.

— А якщо чесно?

— Стара комірниця, якій я пообіцяв навчити її папугу ображати радника Лоренса.

Одна з молодших кравчинь пирснула сміхом.

Старша кравчиня кинула на неї вбивчий погляд.

— Ви заважаєте роботі, — сказала вона Рену.

— Ні, пані. Я її рятую. Бо якщо ви ще трохи затягнете цю сукню, королівство залишиться без принцеси, але з дуже гарним манекеном.

У кімнаті запала тиша.

Еліана подивилася на себе в дзеркало.

Манекен.

Слово було грубим, але точним.

Рен зустрів її погляд у відображенні. На мить його усмішка стала м’якшою. Ніби жарт був лише прикриттям для чогось серйознішого.

— Ваша Високосте, — старша кравчиня різко випросталася, — я змушена повідомити радника Лоренса про цю непристойну поведінку.

— Повідомте, — сказала Еліана.

Кравчиня здивовано кліпнула.

— Що?

Принцеса повільно повернулася до неї.

— Повідомте радника Лоренса, що сукня не буде затягнута сильніше. І що я хочу змінити рукави.

— Змінити? Але вони затверджені радою!

— Тепер їх затверджу я.

Рен тихо присвиснув.

— Обережно, Ваша Високосте. Ще трохи — і в палаці почнуть підозрювати, що у вас є власна думка.

Еліана не стрималася.

Вона засміялася.

Цього разу голосніше.

Сміх розлився кімнатою, вдарився об дзеркала, тканини, кришталеві лампи. Він був легкий, живий, майже дитячий. І водночас у ньому було щось небезпечне.

Бо принцеса сміялася не так, як від неї чекали.

Не чемно.

Не тихо.

Не для прикраси.

Вона сміялася так, ніби на мить забула, що є короною.

За відчиненими дверима з’явився радник Лоренс.

Його обличчя стало кам’яним.

— Що тут відбувається?

Сміх обірвався.

Кравчині одразу відступили. Міра схилила голову. Рен повільно повернувся до радника й уклонився.

— О, пане Лоренсе. Ми саме згадували вас.

— Я не сумніваюся, — холодно сказав той. — Шуте, вам не дозволено перебувати в приватних покоях принцеси.

— Це не покої. Це катівня з мереживом.

— Годі.

Голос Лоренса став таким різким, що навіть Еліана напружилася.

Рен замовк, але його очі залишилися насмішкуватими.

Радник перевів погляд на принцесу.

— Ваша Високосте, король не схвалить такої поведінки.

Колись ці слова змусили б її опустити очі.

Але зараз вона стояла в білій сукні, яка мала належати майбутній нареченій, а відчувала себе дівчиною, що вперше побачила двері зі своєї клітки.

— Я лише приміряю сукню, раднику.

— Ви сміялися.

— Це заборонено?

Лоренс стиснув губи.

— Не варто забувати про гідність вашого становища.