2 Новий шут

Про нового шута.

Про хлопця з темним волоссям, поламаним дзвіночком на капелюсі й язиком, гострішим за кинджал. Про того, хто наважився пожартувати з короля Альмара перед усім двором і залишився живим.

Служниці шепотілися в коридорах. Вартові криво всміхалися, коли думали, що їх ніхто не бачить. Радники обурено хитали головами, але навіть вони не могли приховати цікавості.

У палаці Ліардії новини рідко були веселими.

А Рен, здавалося, приніс із собою щось заборонене — сміх.

Еліана прокинулася раніше, ніж зазвичай. Крізь тонкі штори в кімнату просочувалося бліде світло. Небо було перлинно-сірим, а над садами стелився туман.

Принцеса довго лежала нерухомо, дивлячись у стелю.

Вона мала думати про принца Даріана, який прибуде вже за два дні. Мала думати про майбутнє весілля, про союз двох королівств, про свою роль у великій грі дорослих людей.

Але чомусь думала про зовсім інше.

Про очі нового шута.

Вони були темні, майже чорні, але не холодні. У них горів вогонь людини, яка багато втратила й усе одно не дозволила світові зламати себе.

— Дурниці, — прошепотіла Еліана сама до себе.

Вона різко сіла на ліжку.

Принцеса не повинна думати про шута.

Принцеса не повинна згадувати його усмішку.

Принцеса взагалі не повинна мати думок, які не схвалені радою, королем або старою книгою палацових правил.

Еліана гірко всміхнулася.

Саме тому ці думки були такими солодкими.

За годину вона вже сиділа у малій залі для сніданків. Стіл був накритий на кілька осіб, хоча їла вона майже завжди сама. Срібні тарілки, тонкий фарфор, білий хліб, мед, ягоди, сир і чай із пелюстками троянд.

Усе було бездоганно.

І все здавалося мертвим.

Еліана торкнулася ложкою чашки, коли двері відчинилися.

У залу зайшов королівський радник Лоренс — сухий чоловік із вузьким обличчям і такими губами, ніби він ніколи не куштував нічого солодкого.

— Ваша Високосте, — він уклонився. — Сьогодні після полудня ви маєте примірку весільної сукні.

Еліана завмерла.

— Весільної?

— Так. Майстри працювали над нею три місяці.

Три місяці.

Отже, рішення ухвалили давно. Можливо, ще до того, як їй сказали правду.

— Я ще навіть не бачила принца Даріана, — тихо промовила вона.

— Це не має значення, Ваша Високосте.

Вона підняла на нього погляд.

— Для кого?

Радник ледь помітно насупився.

— Для держави.

Еліана відклала ложку.

— А для мене?

Лоренс мовчав кілька секунд. Потім сказав те, що говорили їй усе життя:

— Ви народилися не для себе.

Принцеса нічого не відповіла.

Вона лише подивилася у вікно, де за туманом виднілися верхівки кипарисів.

Народилася не для себе.

Ці слова мали б стати ланцюгами. Але сьогодні вони чомусь розлютили її більше, ніж налякали.

Можливо, тому що вчора в тронній залі один безрозсудний шут довів: навіть перед короною можна говорити вголос.

Коли радник пішов, Еліана підвелася й вийшла з зали. Вона не знала, куди йде. Просто не могла залишатися серед фарфору, правил і чужих рішень.

Її ноги самі привели її до західного крила палацу.

Це була стара частина замку, куди рідко заходили придворні. Тут пахло пилом, каменем і минулими століттями. На стінах висіли потемнілі гобелени, а підлога скрипіла так, ніби запам’ятовувала кожен крок.

Еліана любила це місце.

Тут палац не прикидався ідеальним.

Вона вже збиралася повернути за ріг, коли почула голос.

— Ні, ні, ні. Якщо ти хочеш налякати людину, треба дивитися страшніше. Ось так.

Потім почувся тихий гарчливий звук.

Еліана зупинилася.

За напіввідчиненими дверима старої музичної кімнати хтось розмовляв.

— Бачиш? Це обличчя радника Лоренса, коли він випадково бачить усмішку.

Принцеса обережно зазирнула всередину.

Посеред кімнати стояв Рен.

Перед ним на підлозі сидів великий сірий кіт із розкішним хвостом і абсолютно байдужим виразом морди.

— Ти поганий учень, — сказав Рен котові. — Але чесний. Це рідкість при дворі.

Кіт позіхнув.

Еліана не втрималася й тихо засміялася.

Рен миттєво обернувся.

На мить його обличчя стало зовсім іншим — настороженим, холодним, майже небезпечним. Але щойно він побачив принцесу, знову усміхнувся.

— Ваша Високосте, — він уклонився. — Ви застали мій перший урок придворної поведінки.

— Для кота?

— Для мене. Кіт тут учитель.

Еліана зайшла до кімнати.

— І чого він вас навчив?

Рен серйозно глянув на кота.

— Дивитися на всіх так, ніби вони винні тобі королівство.

— Корисна навичка.

— Особливо якщо королівства в тебе немає.

Він сказав це легко, але Еліана помітила, як швидко в його очах промайнула тінь.

У музичній кімнаті стояв старий клавесин, кілька поламаних стільців і високе дзеркало, накрите тканиною. Тут давно ніхто не грав. Казали, після смерті королеви цю кімнату замкнули, бо саме тут вона любила співати.

Еліана повільно провела пальцями по кришці клавесина.

— Вам не можна тут бути.

— Мені багато де не можна бути.

— І це вас не зупиняє?

— Зупиняє. Але ненадовго.

Вона подивилася на нього.

— Ви завжди так говорите?

— Як?

— Ніби смієтеся з небезпеки.

Рен трохи нахилив голову.

— А ви завжди говорите так, ніби просите вибачення за те, що існуєте?

Еліана застигла.

Ніхто ніколи не казав їй нічого подібного.

Так прямо.

Так боляче.

— Ви забуваєте, з ким говорите, — холодно сказала вона.

Рен не опустив очей.

— Ні. Саме тому й говорю.

Між ними запала тиша.

Кіт ліниво підвівся, потягнувся й вийшов із кімнати, ніби вирішив не бути свідком королівського скандалу.

Еліана мала покликати варту. Мала наказати покарати його за зухвалість. Мала образитися.

Але замість цього вона раптом відчула дивне полегшення.