1 Золота клітка

У палаці Ліардії навіть тиша мала свою ціну.

Вона лежала між мармуровими колонами, спускалася з високих стель, ховалася у складках важких оксамитових штор і сиділа поруч із принцесою Еліаною за кожним сніданком, обідом і вечерею. Тиша тут не була спокійною. Вона була гострою, мов лезо тонкого ножа, яким придворні різали одне одного усмішками.

Еліана сиділа біля вікна у своїй кімнаті й дивилася на місто за палацовими мурами.

Там, унизу, люди жили. Справді жили. Вони сварилися на ринку, сміялися біля фонтанів, бігли під дощем, обіймали дітей, купували гарячий хліб і співали пісень, не думаючи, чи дозволено їм співати. Їхні голоси долітали до принцеси лише слабким відлунням, але навіть це відлуння здавалося їй теплішим за всі золоті зали палацу.

На Еліані була сукня кольору ранкового неба. Її пошили з такої легкої тканини, що вона майже не торкалася шкіри. На шиї принцеси блищав тонкий срібний ланцюжок із маленьким сапфіром — подарунок короля на її сімнадцятиріччя.

Усі казали, що вона виглядає щасливою.

Усі казали, що їй пощастило народитися принцесою.

Ніхто не питав, чи не боляче носити корону, навіть коли вона ще не лежить на голові.

— Ваша Високосте, — промовила служниця Міра, тихо прочинивши двері. — Король чекає вас у тронній залі.

Еліана не обернулася одразу.

— Знову рада?

— Так, Ваша Високосте.

— І знову говоритимуть про моє весілля?

Міра опустила очі.

Цього було достатньо.

Еліана повільно підвелася. Її рухи були м’якими й точними, як її вчили з дитинства. Принцеса не повинна поспішати. Принцеса не повинна хмуритися. Принцеса не повинна показувати страх. Принцеса — це обличчя королівства, навіть якщо всередині в неї все розсипається на уламки.

— Скажи мені чесно, Міро, — тихо мовила Еліана. — Людина може звикнути до життя, яке їй не належить?

Служниця завмерла.

— Не знаю, Ваша Високосте.

Еліана сумно всміхнулася.

— Я теж.

Вона вийшла з кімнати й рушила довгим коридором. Стіни палацу були прикрашені портретами її предків. Королі в обладунках. Королеви з холодними очима. Принци, які загинули на війні. Принцеси, яких віддали заміж заради миру.

Еліана часто дивилася на їхні обличчя й думала: чи хтось із них колись хотів утекти?

Тронна зала була великою, світлою і зовсім не теплою. Сонце падало крізь високі вікна на золоту підлогу, але навіть воно не могло розтопити крижану урочистість цього місця.

На троні сидів король Альмар — батько Еліани. Він був високий, сивий і суворий. Його погляд міг змусити замовкнути цілу залу. Поруч стояли радники, лорди, воєначальники й посли.

Коли Еліана зайшла, усі вклонилися.

Вона теж вклонилася королю.

Не батькові.

Королю.

— Доню, — промовив Альмар. — Ми отримали лист від короля Північних земель. Принц Даріан прибуде за три дні.

У залі пролунав схвальний шепіт.

Еліана відчула, як щось холодне стиснуло її груди.

Три дні.

Лише три дні залишалося до зустрічі з чоловіком, за якого її збиралися віддати.

— Я зрозуміла, Ваша Величносте, — сказала вона рівним голосом.

— Це важливий союз, — продовжив король. — Наші кордони потребують миру. Народ потребує стабільності. А ти, Еліано, маєш виконати свій обов’язок.

Обов’язок.

Це слово вона ненавиділа найбільше.

Воно завжди звучало так, ніби серце — зайва річ, яку можна прибрати, якщо вона заважає державним справам.

— Я виконаю те, що потрібно королівству, — відповіла принцеса.

Радники задоволено закивали.

Король теж кивнув.

І саме в цю мить двері тронної зали раптом розчинилися.

Усі обернулися.

До зали ввели юнака в строкатому плащі. На його голові був капелюх із дзвіночками, але один дзвіночок, здається, давно відламався. Чорне волосся падало йому на лоба, а в очах світилися насмішка й небезпека.

Він ішов так, ніби не боявся ні короля, ні вельмож, ні самої смерті.

— Хто це? — холодно спитав Альмар.

Старший управитель поспішив уперед.

— Ваша Величносте, це новий палацовий шут. Його знайшли біля східних воріт. Він каже, що може розважити навіть камінь.

Юнак уклонився так низько, що його капелюх майже торкнувся підлоги.

— Не кожен камінь, Ваша Величносте. Деякі камені сидять на тронах і мають надто серйозний вигляд.

У залі запала мертва тиша.

Хтось із радників зблід.

Еліана затамувала подих.

Так із королем не говорив ніхто.

Ніколи.

Король Альмар повільно підвівся.

— Ти розумієш, хлопче, що за такі слова можна втратити голову?

Шут підняв очі.

— Розумію. Але голова мені потрібна лише для того, щоб носити цей жахливий капелюх. А він мені ніколи не подобався.

На мить здалося, що король накаже стратити його просто посеред зали.

А потім сталося неможливе.

Еліана засміялася.

Тихо, коротко, але щиро.

Усі погляди звернулися до неї.

Вона прикрила губи рукою, та було пізно. Сміх уже вирвався назовні — живий, теплий, справжній. Перший за багато місяців.

Шут глянув на неї.

І в його очах промайнуло щось дивне. Не насмішка. Не зухвалість.

Ніби він упізнав у ній не принцесу, а людину.

Король повільно сів назад на трон.

— Як тебе звати?

— Рен, Ваша Величносте.

— Що ж, Рене, — сказав король. — Якщо ти такий сміливий, залишишся при дворі. Але пам’ятай: один невдалий жарт — і твоя голова справді стане непотрібною.

Рен знову вклонився.

— Тоді я жартуватиму дуже обережно. Або дуже швидко.

Цього разу кілька придворних не стримали усмішок.

Еліана дивилася на нього й не могла зрозуміти, чому її серце раптом забилося швидше.

Можливо, тому що він був першим, хто не боявся палацу.

А можливо, тому що в його усмішці вона побачила свободу.

Ту саму свободу, про яку мріяла щоночі.

І тоді принцеса ще не знала, що цей дивний шут із поламаним дзвіночком змінить її життя.

Не знала, що через нього вона втратить усе, що мала.