Глава 1.

Шовк завжди здавався їй холодним. Не тим освіжаючим холодом, що приносить нічний травневий вітер, і який пробивається крізь важкі оксамитові портьєри, а мертвим, слизьким, схожим на похоронний саван. Кожен ранок принцеси Алісії де Валуа починався однаково — зі звуку розсувних кілець на гардинах. Цей сухий, металевий скрегіт у її свідомості давно замінив ранковий спів птахів. Контури величезної спальні проступали з передсвітанкових сутінків повільно, наче проявлялися на старому, вкритому оліфою полотні: високі готичні склепіння, ліпнина у вигляді застиглих виноградних лоз, безмовні силуети кам'яних горгулій на камінній полиці, які, здавалося, охороняли не її спокій, а її заточення.

— Ваша Високосте, пора, — тихий, майже безтілесний голос камеристки пролунав над самісіньким вухом, ледь порушивши мертву тишу кімнати.

Алісія не здригнулася. Вона ніколи не здригалася. Її тіло, навчене до ідеальної нерухомості з раннього дитинства, відреагувало слухняно, як злагоджений годинниковий механізм: повіки піднялися, являючи світові абсолютно спокійний, чистий погляд сірих очей. Не було в них сонної імли, не було людської жаги чи бажання поніжитися ще бодай хвилину. Ляльки не відчувають слабкості перед світанком. Вони просто повертаються до виконання своїх функцій.

Покоївки — три безликі тіні в однакових сірих сукнях із грубої вовни, чиї імена Алісія навіть не намагалася запам'ятовувати, бо вони змінювалися щопівроку за наказом начальника таємної канцелярії задля безпеки корони — діяли зі спритністю катів або трунарів. Жодного зайвого руху. Жодного гучного зітхання. У палаці Валуа гучні звуки вважалися ознакою кепського тону, що межує з державною зрадою. Кожен шурхіт регламентувався придворним етикетом, написаним за триста років до її народження.

Спершу — омивання. Вода у величезній срібній балії, оздобленій карбуванням у вигляді сцен королівського полювання, була ледь теплою, присмачена парою крапель лавандової олії. Не задля насолоди принцеси, а винятково для того, щоб прогнати зайву блідість зі шкіри й надати їй шляхетного вигляду. Алісія стояла нерухомо на спеціальному тканому килимку, поки волога, накрохмалена тканина торкалася її плечей, ключиць, довгих тонких пальців. Вона дивилася просто перед собою на гладку стіну, оббиту темно-зеленим гобеленом, де безіменний майстер виткав столітню битву, й подумки перебирала розклад на сьогоднішній нескінченний день.

Година на ранковий туалет. Півгодини на молитву в малій каплиці східного крила. Дві години на найнудніший прийом послів Мальтійського ордену, які знову проситимуть зниження мита на торгівлю сукном. Потім — обід із батьком, королем Філіппом, де кожен шматок перепілки буде розжований під акомпанемент понурих звітів про податки на сіль і зерно. І нарешті — вечірній великий прийом у тронній залі, влаштований на честь приїзду якогось важливого іноземного гостя, чиє ім'я її не надто цікавило. Черговий лорд, черговий аристократ, перед яким треба буде показувати бездоганне обличчя правлячої династії.

Обов'язок. Це слово було випалене на її підкорці. У принцес крові немає права на слабкість, немає права на особисті бажання, немає серця. Є лише династичний інтерес і прізвище де Валуа, яке треба нести як важкий, інкрустований діамантами стяг.

— Корсет, Ваша Високосте, — видихнула старша камеристка, тримаючи в руках жорстку конструкцію з китового вуса, обтягнуту щільною парчею.

Алісія слухняно підняла руки вгору, дозволяючи покоївкам оточити себе. Дві дівчини взялися за шовкові шнури за її спиною. Це був її щоденний хрест, її особиста маленька покута. Скрипнула туга тканина, вузли натягнулися, і легені принцеси стиснулися, виштовхуючи залишки повітря. Корсет здавлював ребра так нещадно, що дихати можна було лише найвищою частиною грудей — короткими, ледь помітними зі сторони вдихами. Спина миттю прийняла струнну, неприродно пряму поставу. Горда, велична, недосяжна для простих смертних. Ніхто з підданих не мав здогадатися, що ця божественна грація — лише результат роботи двох дужих жінок, які впираються колінами в спину своїй пані задля ідеального силуету.

Потім настала черга сукні. Сьогодні, для вечірнього прийому, начальник туалету обрав ніжно-рожеве, майже зефірне вбрання, складно гаптоване найтоншим білим шовком і річковим перлами на подолі. Воно виглядало оманливо легким, повітряним, мов ранковий туман над замковим ровом, але насправді важило не менше десяти фунтів через важкі нижні спідниці та щільний каркас. Широка спідниця спадала до підлоги важкими, негнучкими складками. Виріз на грудях, оздоблений вишуканим брюгзьким мереживом, відкривав бездоганну лінію шиї та порцелянову шкіру, але при цьому залишався суворо в межах дозволеного пристойністю, не дозволяючи зайвого. Рожевий колір мав символізувати її юність, покірність волі батька та чистоту. Символіка в палаці Валуа цінувалася вище, ніж реальні людські почуття.

Камеристка дбайливо розпустила її волосся. Вогняно-руді, густі, вони великими, важкими хвилями розсипалися по спині та плечах, сягаючи майже до попереку. Це було єдине, що в подобі Алісії бунтувало проти її власної волі — їхній колір нагадуване несамовите, голодне полум'я, зовсім не поєднуване з її придворним титулом «Крижаної принцеси». Покоївка прийнялась обережно розчісувати їх кістяним гребенем, пасмо за пасмом, наносячи на кінчики дорогі пахощі з ароматом гіркого мускусу.

— Додайте макіяж, — не обертаючись до дзеркала, тихо промовила Алісія. Власний голос видався їй чужим, наче він належав не їй, а долинав із глибокого занедбаного колодязя. — Той, що темніший. Бордовий.

Камеристка на мить завмерла, її пальці з гребенем помітно здригнулися. Бордові тіні й темні, драматичні губи зазвичай вважалися кольорами зрілих інтриганок або вдів, але йти всупереч Крижаній принцесі, чий погляд міг зупинити серце, не наважувався ніхто в палаці.

— Слухаюся, Ваша Високосте.

За п'ятнадцять хвилин із важкого срібного дзеркала на Алісію дивилася зовсім інша жінка. Молода, з тонкими, ідеальними рисами обличчя, але з лячно глибоким, зламаним поглядом. Бордова імла навколо очей вправно підкреслювала їхню холодну сірість, роблячи її погляд майже відчутним, а темні губи здавалися застиглими в безмовному, величному докорі всьому світові. На її голову лягла фатальна тіара — тонкий обідок із платини, всипаний дрібними, мерехтливими діамантами, який звично впився в шкіру фальшивим благословенням влади.