2. В полоні розкоші

У величезній, просторій кімнаті, де вільно могло б розміститися щонайменше п’ять сімей, знаходилася гардеробна. Це була вже дванадцята кімната в особистому крилі Елєна у палацовому будинку. Він все ще намагався знайти свою спальню, яку йому показали раніше. Але це виявилося ще важче, ніж знайти потрібну справу в архіві тридцятилітньої давності.

Спілкування зі слугами, які ставилися до нього ледь не з релігійною повагою, викликало внутрішній дискомфорт. Через шалену кількість уваги, церемоній та кричущої розкоші він почувався самозванцем.

Елєн вийшов із гардеробної і заглянув ще в три наступні кімнати: бібліотека, де книги, прикрашені коштовним камінням, здавалося служили радше для прикрас, кімната для відпочинку з м’якими, оббитими шовком софами та чаювальня, де на столах стояли срібні сервізи, що виблискували в сонячному світлі. Наступною кімнатою виявилася величезна ванна кімната, облицьована зеленим мармуром.

Від цієї надмірної пишноти, холодної величі та нелюдських розмірів у Елєна почала паморочитися голова, а живіт звело сильним спазмом. Він ледве встиг відвернутися від дверей, як його нутрощі не витримали.

Він вирвав просто на підлогу, на блискучий, відполірований мармур.

Через кілька секунд хлопець усвідомив, що сталося. Хвиля пекучого сорому накрила його з головою. Судорожно озираючись навкруги, він почав шукати, чим можна було б витерти цю ганебну пляму. Але не було нічого, чим можна було б просто витерти підлогу. Банні рушники, складені акуратними стосами на полицях із червоного дерева, вишиті золотими та срібними нитками — як він смів використати їх для прибирання? Усе інше, серед чого були халати, килимки, навіть підстилки для, мало надзвичайно високу якість.

Він ледь не заплакав, коли тягнувся до найменш, на його думку, цінного рушника, зробленого з найтоншого льону, і почав ним витирати підлогу.

— Милостивий пане… — пролунав наляканий голос з-за його спини.

Елєн здригнувся. Він обернувся і побачив перед собою тендітну дівчину-покоївку. Як тільки ці слова вилетіли з її вуст, вона миттєво прикрила рота рукою, впала на коліна і почала просити вибачення, усвідомивши, що її тон був надто емоційний.

— Ні-ні, ні, ти чого… Я, просто… — Елєн метушився, намагаючись прикрити рушником якомога більшу площу на підлозі, щоб приховати сороміцький слід, і водночас придумати собі виправдання.

— Милостивий пане, я негайно все приберу, будь ласка, піднімайтеся! — вона лепетала, а її голос тремтів від жаху.

«Бо мене повісять, якщо хтось побачить, що ви прибираєте» подумала вона і вже уявила цю жахливу картину, від чого дрижаки в її тілі ставали холодними й пронизуючими.

— Ні! — твердо сказав Елєн і ледь не почервонівши став ще ретельніше витирати.

Але вираз його обличчя збентежився, коли він почув тихий схлип і побачив, як по щоках дівчини текли сльози:

— Добре. Але благаю тебе, тільки не плач.

Покоївка, коли зрозуміла, що плаче, вклонилася ще нижче, але куди ж було нижче у цій незграбній позі? Вона стукнулася чолом об мармурову підлогу і беззвучно запищала.

Елєн відчував, що хоче вистрибнути крізь вікно, але вирішив, що вийти через двері буде все ж таки менш драматично.

— Піднімись і я негайно піду! — наказав він, його голос звучав трохи різкіше, ніж хотілося, але він мав зупинити цю комедію.

Через кілька миттєвостей, зібравшись із силами, дівчина піднялася і продемонструвала невелику червону пляму на лобі, яка вже дуже хотіла перетворитися на гулю.

Елєн буквально вискочив у коридор і ледь не збив із ніг іншого прислугу. Йому знову відчутно скрутило в животі.

Слуга ледь опустив голову:

— Благородний пане, прийшов повідомити, що за дві години Королівська сім'я чекатиме вас на вечерю. За дві години до дверей вашої спальні прийде церемоніймейстер, щоб супроводжувати вас.

— Зрозумів… Дякую! — видихнув Елєн.

Посланець витріщив очі і низько вклонився. Елєн, рефлекторно і за звичкою, вклонився йому у відповідь. Від такого порушення етикету посильний вклонився ще нижче, ледь не торкаючись підлоги, і запанікував. Елєн був готовий вирвати знову, тому швидко піднявся і побіг до найближчих дверей.

Ура! Його покої! Нарешті!

Він ліг на величезне, як острів, ліжко і важко видихнув. Голова продовжувала паморочитися, а шлунок все ще неспокійно бурчав.

Ще вчора він жив своє тихе, спокійне життя без друзів і рідних, важко працюючи в Генеральському відомстві з архівами. Звісно, як він міг скаржитися? Працювати в Королівській армії вважалося високооплачуваною та престижною роботою. Просто ніхто не знав, що він з ранку до вечора копирсається серед пильних паперів, пише нудні звіти чи сортує листи. Він навіть жив там, так зрідка мав вихідний, що почав забувати, як виглядає його власне місто. Саме тому він був надзвичайно здивований, побачивши, яким дорогим і розкішним був центр столиці.

Просто в один момент він отримав лист від самого Короля, в якому той сухо повідомив, що його приймають у Королівську сім'ю і зовсім скоро відбудеться церемонія. І яке він мав право перечити указу самого Короля, та ще й, за сумісництвом, його батька? Непокора — смерть!

Йому навіть не дозволили зібрати речі чи попрощатися. Але кого він намагається обманути? Йому не було з ким прощатися.

З такими думками та судомами в шлунку він провалився у легку дрімоту, яка била по його мозку гарячими, неспокійними хвилями.

— Ясний пане… — пролунав десь далеко чийсь спокійний досвідчений голос.

Елєн неохоче поворушив руками, схоже, він щось перетиснув, бо одна частина тіла боліла.

— Ясний пане… — почув він знову, але цього разу голос лунав трохи голосніше і ближче.

Елєн розплющив очі і побачив перед собою низенького чоловічка в перламутровому, ошатному костюмі та чудернацькій шапці на голові. У його сиву бороду було вплетено кілька вишуканих срібних прикрас у формі змій.

— Ім'я цього скромного слуги Фараль Махар. Найближчим часом я буду вашим особистим помічником.