1. "Знак Богів"

Містяни розслаблено насолоджувалися медовим м'яким світлом західного сонця. Чисте глибоке небо грало ніжними кольоровими фарбами — від персикового до фіалкового, змушуючи серця затамовувати подих. Повітря застигло і жоден листочок на оливкових деревах не ворушився, віщуючи спокійну, шовкову ніч.

Торговці, задоволені денною виручкою, поспішали закривати свої ятки. Біля кута однієї з них чоловік у засмальцьованому фартуху роздавав останні, вже трохи черстві булочки голодним дітям. Малеча радісно метушилася, насолоджуючись повітрям, яке нарешті почало охолоджуватися після денної спеки. Життя текло своїм усталеним, мирним руслом.

Повз центральну площу, прямуючи до величного Храму Верховної Матері, йшла жінка. Вона була втомлена, її руки — брудні від важкої праці. Коли вона мимоволі протерла спітнілу щоку, то залишила на шкірі сірий неакуратний слід. Її метою було зайти всередину і тихо помолитися за здоров'я своїх дітей, які захворіли минулого тижня. Але наглядач при храмових воротах, кремезний чоловік у білосніжному одязі, зупинив її різким жестом.

— Як ти смієш у такому вигляді заходити в священне місце, обитель чистоти? — пролунав його голос, сповнений зневаги, що різко контрастував із вечірньою благодаттю.

Жінка, наче вражена ударом, зніяковіла. Сором миттєво обпік її обличчя, змушуючи забути про втому. Вона впала на коліна прямо на запилений камінь площі, сльози виступили на очах. Вона почала квапливо вибачатися, її голос тремтів:

— Богине Улу, прошу Твого милостивого розуміння! Прошу Твого прощення за те, що осмілилася осквернити святе місце своїм ганебним зовнішнім виглядом! Благаю Тебе, Творице життя, змилуватися наді мною… 

І тут почувся грім.

Здригнувшись від несподіванки, жінка підняла голову. Але над нею не було жодної хмаринки. Небо було все таким же ясним, лише по краях західного горизонту ще догоряли золоті відблиски. Коли жінка оглянулася, вона помітила, що всі довкола теж здіймали погляди. Торговці, перехожі, навіть діти намагалися знайти джерело неочікуваного звуку.

Наче задовольняючи їхню потребу у відповідях, з усіх сторін одночасно почали стрімко сунути чорні хмари. Вони тягли за собою шквальний морозний вітер, який за лічені секунди розігнав м'яке тепло вечора. Це було незвично і тривожно: хіба гроза не приходить зазвичай з одного боку? Хіба хмари повинні летіти швидше королівської колісниці, замість того, щоб повільно пливти.

Не дивувалися лише ті, хто не розумів законів природи: зовсім маленькі діти та люди, настільки заклопотані власними справами, що не помічали навколишньої дивини.

Чорні хмари затягували небо з надзвичайною швидкістю, несучи за собою не просто вітер, а вихровий потік, що змушував людей ховатися у своїх будинках. За лічені хвилини розпочалася справжня люта гроза. До глухого, низького гуркоту грому додалися сліпучі удари блискавки, які не розчинялися в небі, а били прямо в землю.

Страх стрімким потоком холоду почав заповзати в серця містян. Крики лунали з усіх сторін, адже удари блискавки були неймовірно швидкими, частими та хаотичними. Вони розривали простір, підсвічуючи паніку на обличчях.

Та справжній хаос і паніка наступили, коли одна блискавка, товста і золотисто-біла, врізалася прямо в Храм Верховної Матері. Це помітили абсолютно всі. На мить зникло будь-яке світло, і простір поглинула абсолютна темрява, яку тут же розірвало неймовірне світло спалаху.

Цей спалах було видно в кожному куточку міста, адже храм стояв буквально посередині. За ним пролунав грім, що вібрував на низьких частотах, а потім покотився розкотистим, багаторазовим ехом. Слідом за ехом почувся спочатку плач дітей, а потім і розпачливі голоси дорослих.

Дуже швидко гроза відступила. Блискавка і грім зникли так само раптово, як і з'явилися. На заміну чорним, всепоглинаючим хмарам прийшли сірі, низькі та важкі, з яких пішов проливний, холодний дощ, шум якого зливався із слізними молитвами містян.

Храм був розірваний на шматки. Він перетворився на груду попелу, обвугленого дерева та кам'яних уламків, розкиданих по величезній площі. Все це було змішане з розтоптаними, різнобарвними квітами, зеленню дерев, що горіли, та, найжахливіше, мертвими тілами котів, птахів та сріблястих риб зі священного озера, що містилося в одному з павільйонів храму.

Люди боялися. Вони боялися підходити і навіть просто дивитися на це попелище. Сильний, незбагненний страх закрався в їхні серця. Вони падали на коліна, молячись своїм численним богам:

—Свята мати Улу, помилуй цей грішний край…

— Вічний отче Бахачан, змилуйся над життям цього грішника…

— Величні Боги, ми приймаємо вашу волю! Допоможіть Великій Матері вірно розтлумачити ці події…

Перед уламками храму, які ще догоряли, стояла боса жінка. На ній був лише один плащ, недбало накинутий на тонку нічну сорочку. Вочевидь, вона вийшла з палацу за першим поривом. Вітер бив клубками диму з попелища в її худе, тендітне тіло, наче намагаючись збити з ніг. Її обличчя, біліше мармуру скам'яніло, а очі не мали зіниць — просто білі, порожні очниці. Ба більше, вона навіть не дихала. Справжній труп, оповитий димом.

За кілька миттєвостей, наче з дна миски з молоком, вигулькнули дві зіниці, схожі на перестиглу насичено-червону вишню. Вона різко й глибоко вдихнула повітря. Гаряче каміння і попіл пекли їй босі ноги, але вона, здавалося, нічого не відчувала, а на її шкірі не залишалося жодного опіку чи шраму.

Через невеликий проміжок часу до жінки почали підбігати слуги Королівського Дому. На їхніх обличчях танцював неприхований страх. Вони почали падати на землю і шанобливо кланятися, але розпечені уламки пекли їм руки та ноги, тому майже всі миттєво піднімалися й незграбно бурмотіли: 

— Ваше Величносте, чому ви тут одна?

— Ваше Осяяння, які накази?

— Ваша Світлосте, варта вже гукнула слуг!

Всі вони говорили в один голос, белькотіли, мов налякані індики.

Їхня Королева, Верховна Жриця, розвернулася до своїх підданих. Із незмінно кам'яним обличчям вона промовила: