Розділ 2

Софія прокинулася від того, що хтось зайшов.

—Так... Ось це, і це, і... Ооо кицька! Що ти тут робиш маленька?

Жінка підійшла, щоб погладити кішку.

Взявши її на руки, вона сказала:

—Хочеш жити з нами? Графу сподобається! Адже коти, це його сімейний герб!

Оце співпадіння! 

—Ходімо-ходімо! Я тебе нагодую.

Вони разом з Софією зайшли до кухні. 

—Так, десь тут були шматочки м'яса...

Вона дістала якісь обрізки та кишки і поклала на якусь газету.

І що це? Я звичайно виглядаю як кішка, але не буду поводити себе як вони! Що це таке взагалі?

—Що, не любиш таке? А що до риби?

Софія скорчила невдоволену мордочку та відвернула голову.

—Яка вибаглива кицька! Ти пасуватимеш нашому графу, ви такі схожі!

Я не якийсь капелюшок, щоб комусь пасувати! 

Софія краєм ока помітила миску з рагу, яка стояла на краю стола. Вона встала, підійшла до стола, і дивлячись на рагу, нявкнула.

—Любиш рагу?

Софія муркнула, а служниця насипала їй в блюдце дві ложки. 

Поївши, вона стала дивитися на служницю.

—Що, ще хочеш?

—Мр...

—Ну добре, але більше дати не зможу.

Вона насипала їй ще трохи.

—В тебе є ім'я?

—Мрр.

—Адель?

—...

—Кароліна? 

—...

—Жанет?

—...

—Одетт?

Софія подивилася на неї поглядом, який так і говорив "покраще немає?"

—То в тебе є ім'я, але я жодного разу не вгадала?

—Мр.

Поївши вдосталь вона зі служницею вийшли у вітальню.

Софія побачила портрет гарної жінки. З наданої Девідом інформації, вона зрозуміла, що це графиня Софія, яка після смерті, заповіла свій маєток, титул та землю графу Рейнхольду.

Вона підійшла до місця на якому висіла картина і подивилася нагору.

—Мр.

—Що там? Картина?

—Мр.

—О це графиня Софія. Покійна бабця нашого графа.

—Мр.

—Софія? То тебе звуть Софія!

—Мр.

—Якщо граф залишить тебе, то обов'язково вибере для тебе гарний нашийник!

Я не хатня тваринка! Не треба мені нічого! Тобі досить і того, що ти знаєш моє ім'я.

Раптом, двері у вітальню відкрилися.

—О, Еліс, я вже не знав, де тебе шукати.

—Графе! Ви повернулися!

Його погляд впав на маленьку пухнасту чорну кішку.

—Хто це?

—Це кішка. Я знайшла їх на складі і вирішила нагодувати. Її звуть Софія!

—Ти їй навіть ім'я дала?

—Ні... Воно в неї вже було...

—Звідки ти це дізналася?

—Вона сама сказала мені...

Він хмикнув і підійшов до Софії.

—Добре, мені подобається. Нехай залишається. Сходиш завтра і купиш їй нашийник.

—Так, графе.

Спала Софія все ж у вітальні, та послала своєму ворону магічний сигнал, з координатами.

На ранок, вона вийшла з маєтку прогулятися.

 —Мем, я отримав сповіщення, що ви будете чекати на мене тут.

—Все правильно. Я поки що, буду тут. Мені потрібне прикриття, щоб не знайшли. Треба зараз просто забрати гроші за замовлення, а потім я повернусь сюди.

—Але мем, чи не краще поїхати до вашої сестри?

—Ні! Ні в якому разі! Якщо вона дізнається, що я вбиваю людей, хоч і поганих, вона...

—Ви боїтеся, що вона від вас відвернеться?

—...

—Мем, це ваша сестра, вона прийме вас такою яка ви є. Ви не вбиваєте невинних. Ви допомагаєте Весталісу. Ви ж знаєте, що Світило у зговорі з темним магом, який розпоряджається вами. Культ темряви виясняє все раніше, ніж це призведе до катастрофи. А ви– та, без кого ця катастрофа сталася б.

З якогось боку він правий, але не думаю, що сестра це оцінить так само високо.

Софія вирішила, що спочатку треба вивчити все довкола, щоб знати кожну лазійку, на всякий випадок. У маєтку виявилося доволі мало всяких дірок, щоб можна було пролізти, через це їй стало трохи складніше. Адже якщо її знайдуть тут, то вона навіть не зможе швидко звідси піти.

—Софіє! Я купила тобі нашийник, ходи сюди! Софіє!

Не хочу я його носити! Але доведеться. Графова кішка, і без нашийника, це вже підозріло. Невистачало мені, щоб ще й на нього подумали.

Софія підійшла до Еліс, та вона надягнула їй розкішний нашийник, зроблений з легкого золота, та маленьких коштовних каменів. Еліс взяла дзеркало, та піднесла до Софії.

—Дивись яка ти гарна! Наш граф не поскупився, та виділив багато грошей на нього!

—Мр.

Доволі непогано. Я очікувала щось набагато гірше.

Софія вийшла в сад, та лягла на гойдалку.

Раптом, підлетів Теодор.

—Мем, я дізнався, що на вбивцю генерала, відкрито полювання. Всі запам'ятали, що з ним танцювала дівчина в капелюсі та чорному вбранні.

І тут налажала... Тц!

—Сьогодні, охорона буде перевіряти кожен будинок, і шукати вбивцю.

—Вони знають, де шукати?

—Не певен, що знають, але сьогодні, шукатимуть в тому районі, де ваш будинок.

—Тоді мені потрібно бути там раніше за них.

—Я порахував, вони будуть там десь о шостій вечора.

—Добре, а зараз скільки?

—Десь п'ята година,мем.

—Не добре... Вирушаємо зараз.

—Так, пані.

Софія прийшла додому, та побачила те, чого очікувати ніяк не можна було. Якийсь чоловік з солдатами, йшли прямо до будинку Софії. Вона швидко забігла в хату, та прикрила вуха капелюшком. Чоловік підійшов до її хати і постукав у двері.

—Є хто вдома?

—Секунду, вже біжу!

Софія вийшла на поріг хати.

—Доброго дня, хазяйко. Ми трохи заблукали, не дасте трохи води?

—Так-так звісно.