Глава 13

- Ходімо, гості зачекалися.

- Так, - коротко мовила дівчина.

Весь вечір до неї невпинно підходили знайомитись графи і графині, вітали із нещодавнім весіллям. Та думки її були десь далеко. Дівчина розмірковувала про той поцілунок. Чому вона не відштовхнула Річарда? Та й взагалі нащо він це зробив. Мабуть він просто був дуже злим, і вирішив насолити їй. Але ця подія цілий вечір не давала спокою. Одне не могло не радувати- вечеряти із новоспеченим чоловіком вже сьогодні не доведеться, а отже дівчина уникне ніякового спілкування з ним.

Згодом прийом закінчився, гості розійшлися. Лізі не звикла до таких подій, їй здалося, що прибирання чи інші справи по господарству забирають значно менше сил. Нарешті тиша і спокій. Клари десь не було -можливо пішла відпочивати, Елізабет не хотіла її турбувати. Незважаючи на втому сон чомусь не йшов, вона вертілась в ліжку і прокручувала в голові сьогоднішній день на душі з’являлось якесь незрозуміла тривога та тепло.

Річард теж не спав – він вирішив зайнятись документами: на столі лежали різні накази та розпорядження, але для того щоб сконцентруватись хлопець був вимушений перечитувати їх по декілька разів. Думки роїлись навколо сьогоднішнього поцілунку: нащо він її поцілував? Взагалі, як це трапилось. Це напевно на емоціях, точно! На емоціях він не втримався і поцілував Лізі. І взагалі, то так гнів проявився, - заспокоював себе хлопець.

Думки не давали зосередитись, а спати не хотілося. Він вирішив прогулятись.

Лізі також не спалося, і вона зайнялась вишивкою: чудові рослинні орнаменти лягали на хустинку. Раптом в двері хтось постукав:

- Так, ввійдіть, - яким було здивування коли в дверях з’явився Річард.

- Можна?

- Так будь ласка.

- Мені не спалося, і я вирішив раптом ти також…

- Не хочу спати…

- Що це ти таке робиш?

- Вишиваю хустинку, - здавалось що ці питання зовсім безглузді, але вони так трепетали один перед одним, що не знали як розпочати розмову.

- Дуже гарно, я ще не бачив такої чудової роботи.

- Дякую.

- Я подумав… якщо ти також не спиш… може прогуляємось? Вночі в саду дуже гарно.

- Ну, не знаю… напевно це гарна ідея…

- Тоді я почекаю, поки ти одягнешся.

Чомусь Річард почував себе біля неї хлопчиком який соромиться проявити свої почуття. Так стоп. Які почуття, він зовсім не має до неї ніяких почуттів. Це просто… Просто йому не спалося, їй теж, тому вони гуляють разом. В саду, до речі, було справді дуже гарно: місячне світло відбивалося в фонтанах, а зоряне небо викликало захоплення. Здавалось, що аромат квітів підсилювався задля створення романтичної атмосфери.

- Як тут гарно,- з захоленням промовила Лізі, вона крокувала трохи попереду та з здивуванням розглядала все навколо. Чудові альтанки., фонтани, дерева та квіти – вночі все було таким дивовижним. Раптом Елізабет побачила гойдалку, в її очах засвітились іскорки: востаннє вона гойдалась на такій в дитинстві, коли татко змайстрував таку на гілці дерева. Згадалось безтурботне дитинство. Тоді все було по інакшому, плани, мрії… 

- Хочеш, погойдаю?

- Так, із задоволенням.

Дівчина вмостилась на сидіння. На її обличчі з’явилась посмішка.

- Чому ти посміхаєшся? Я щось смішне зробив?

- Ні, що ти, я просто згадала дитинство.

- І що ж ти згадала? Розкажи.

- Коли я була мала, батько змайстрував нам також таку гойдалку, під грушею. Вранці, коли я лише прокидалась відразу бігла гойдатись, аж поки мама кликала на сніданок, були такі чудові часі. Я навіть трохи сумую.

- Напевно в кожного є такі моменти які згадуєш, і тепло розливається по всьому тілу, і мимоволі з’являється посмішка.

Ого, цей «льодяний» чоловік щось тямить в таких речах? Лізі була здивована. Вони розмовляли про все на світі, і хотілося, щоб ця ніч не закінчувалась. Раптом цвіркун заграв на своїй маленькій скрипочці, тиха музика наповнила сад:

- Я можу запросити тебе на танець?

Дівчина мовчки подала руку, і пара закружляла в ніжному танці під спів цвіркуна. Невже такий як він вміє так витончено і гарно танцювати. Лізі здавалось, що такий як він не цікавиться мистецтвом, танцями чи ще чимось в такому дусі. Вже почало світати. По закінченню танцю Річард нахилився для поцілунку, але Елізабет швидко промовила:

- Вже ранок, я мушу йти.

І втекла.