Глава 10

Від самого ранку настою в принца Річарда не було, він роздратований та засмучений з приводу свого весілля, не зважаючи на те, що це мав бути чи не найрадісніший з днів, йому було не до веселощів. 

- Вітаю синку, ти вже готовий? Церемонія розпочнеться зовсім скоро! Ти щасливий?

- Не бачу приводу до веселощів, батьку, цей день чи не найгірший у моєму житті.

- Річарде, опануй себе, цього разу тобі не відвертітися, і тільки спробуй нашкодити Елізабет – на трон навіть не претендуй!

- І не хотілося!

Своєю поведінкою принц дещо розгнівав батька, але весіллю всерівно бути. 

Тим часом Лізі також готувалась до церемонії, сьогодні вона була неймовірно красивою: весільна сукня підкреслювала всі достоїнства її фігури, волосся локонами спадало на плечі, а на обличчі був льодяний спокій. Хоча всередині розійшлася буря емоцій: хотілося просто втекти від цього всього, або зізнатись, що вона зовсім не Елізабет Дарсі, але в такому випадку містер Дарсі буде вимагати повернення боргу та й взагалі знищить її сім’ю. Виходу не було…

І ось вона вже стоїть перед входом у залу для вінчання, Хвилювання давало про себе знати, руки злегка тряслися, але Лізі концентрувалась та зробила перший крок у небуття. В залі грала романтична музика, скрипки виспівували ніжну мелодію, дівчина повільними невпевненими кроками підійшла до вівтвря, назустріч їй ішов наречений, яким великим було здивування, коли Лізі впізнала в ньому того юнака, якого вона врятувала в лісі. Серце забилось ще дужче а в душі була лише одна надія на те, що він її не впізнає.

Річард стояв перед дверима до зали, в руках він тримав букет, який повинен вручити нареченій. Він був розлюченим, раптом двері відкрились і він покрокував, назустріч йому ішла неймовірно гарна дівчина, всім серцем він не хотів цього визнавати, але мимоволі все ж таки задивився на неї. Такі ніжні риси обличчя: великі блакитні очі, пухлі губи, а темне волосся підкреслювало блідість шкіри. О ні, ні, ні, він зовсім на неї не задивився, і взагалі, йому байдуже хто вона і яка вона. Річард натягнув на обличчя маску байдужості. 

Коли вони разом підійшли до вівтаря, серце Елізабет шалено билось від хвилювання і страху. Ставши поряд принц процідив крізь зуби:

- Ну, що? Щаслива? Відхватила принца, багатство та статус принцеси?

Така фраза здивувала Ліз, хотілося йому відповісти щось таке ж саме гостре, але лише промовила:

- Ні, я теж не хотіла цього шлюбу.

- Тоді чому ж ти тут?

- Батько наполягав, була б моя воля – ноги моєї тут не було б. 

На що річард тільки зверхньо фиркнув.

Церемонія вінчання пройшла доволі швидко, молодята обмінялись обручами. Тепер залишилась чи не найважча частина: слухати привітання. Лізі намагалась ввічливо посміхатись та дякувати, новоспечений чоловік лише стояв з кам’яни обличчям та стримано дякував. Здавалось минула ціла вічність коли закінчились привітання. За святковим столом ні принцу ні принцесі шматок не ліз в горло. Їй від страху та хвилювання, йому – від злості. Навколо були різноманітні люди, хтось щиро радів новому шлюбу, комусь було байдуже, а хтось щиро ненавидів короля чи молодят.Час минав неймовірно повільно, але все ж таки настав час для першого подружнього танцю. Молодята вклонились один одному і під мелодію скрипки розпочали танець. Річард ніжно обійняв Елізабет за талію, від хвилювання вона розгубилась і майже забула всі рухи. Але все ж таки взяла себе в руки та намагалась робити вигляд, що їй абсолютно байдуже, що в декількох сантиметрах від її обличчя губи такого гарного, але такого нахабного чоловіка.

Складалось таке враження, що принцу абсолютно байдуже, що він знаходиться на власному весіллі, і поряд з ним така красива дівчина.

Після танцю молодята подякували один одному (формальність), та відправились у їхню спільну кімнату. Лізі ставало все більше ніяково, що робити? Як з ним заговорити? Сказати: «Привіт я твоя дружина?», чи «Я Елізабет, твоя дружина?».

Молодята йшли мовчки, раптом вони прийшли до потрібних дверей. В кімнаті всюди стояли свічки, які створювали романтичну атмосферу, але на романтику ніхто налаштований не був…