Розділ восьмий

Мені здавалось, що Касильда все ще стояла поруч і дивилась на мене тим самим зацікавленим поглядом, від якого мороз йшов по шкірі. Ні, вона не може… вона – кокетка, просто переслідує свою мету!

Нащо принцесі знадобився бідний, нікому не відомий лорд Арно Лоран?

Я не стала чекати, доки принцеса знайде мене і пояснить, що їй потрібно. Натомість стала пробиратись до виходу.

На щастя, інші дворяни не намагались перегородити мені дорогу. Знов заграла музика, починався другий танець, і зброєносець лорда Абеларо міг просто втекти геть. Касильду нарешті спіймав Пауль, і я подякувала вищим силам за те, що Літаррі принцеса цікавила більше за помсту однокурсникові.

Я вискочила з величезної бальної зали до широкого коридору і застигла, не знаючи, куди йти далі. Лишатись тут було б помилкою. Будь хто, хто вийде слідом за мною, питатиме, чому це зброєносець лорда Абеларо втік з балу.

Подумавши трохи, я відступила до стіни і рушила вздовж неї, переконуючи себе, що трішки заспокоюсь, подихаю свіжим повітрям, і мені полегшає. Потім можна буде повернутись до гостей і продовжувати прикидатись розгубленим дворянином, що не розуміє, за що йому на голову впала така велика честь – бути зброєносцем самого першого маршала.

Кілька хвилин мій план здавався досить простим, аж доки поруч не прозвучали важкі знайомі кроки.

О, так, я б впізнала їх з тисячі! Бо так ходила лише одна людина.

Мій батько.

Попастись йому на очі – це смерть! Навіть якщо він не впізнає в мені принцесу Аврору. Достатньо вже танців з Касильдою, аби зброєносець лорда Абеларо не викликав у короля жодної симпатії.

Я втиснулась спиною в стіну і раптом відчула під рукою порожнечу. Озирнулась і з полегшенням побачила вузьку, але досить глибоку нішу.

Застрибнути в неї було просто. На щастя, і я-справжня, і моя ілюзія були худорлявими, тож я легко залізла вглиб і завмерла. Звідси чудово проглядався коридор, а мене приховувала тінь, і, якщо не дивитись прямо, можна нічого й не помітити.

Король зупинився просто біля ніші. Він був схвильований, руки дрібно тремтіли, і Його Величність дістав з кишені хустинку, аби витерти лоб.

– Прокляття, – бурмотів він, мов одержимий. – Прокляття, прокляття…

Я не знала, що саме так засмутило мого батька, але поцікавитись, ясна річ, не могла. Король, забувши про етикет, вперся спиною в стіну і важко сопів. Тепер я могла дотягнутись до нього і навіть торкнутися.

– Прокляття! – ще раз повторив Його Величність і нарешті затих на кілька секунд.

Він закрутив головою, явно видивляючись когось, і дійсно, потенційний співрозмовник не змусив себе довго чекати.

З-за кутка появився ніхто інший, як лорд Абеларо.

Довкола нього знову крутились тіні. Я не знала, що це означало, але припустила, що лорд зараз розлючений. Крокував він швидко, і магічна пелена рухалась слідом за ним, візерунками ковзаючи по землі. Король здригнувся, побачивши чари свого маршала, але нічого не сказав.

Мені було зрозуміло: Його Величність чекав саме на Дієго.

Чекав та боявся.

– Лорд Абеларо! – тремтячим голосом вигукнув він. – Нарешті! Я був впевнений, що ви просто забули про свого короля… Як ви могли змусити мене так хвилюватись?

– На жаль, Ваша Величносте. Мене затримали гості.

– Ви могли б їх прогнати!

– Так? – вигнув брови Абеларо. – І як ви уявляєте це собі?

Жодної поваги до короля він не відчував. Я усвідомила, що лордові Абеларо взагалі плювати на те, хто стоїть перед ним.

Він виглядав таким байдужим, що це заслуговувало на справжній захват.

– Ви правий, правий… – важко зітхнув король. – Мені не варто було так хвилюватися. Але… Я все-таки сподіваюсь почути ваше рішення.

– Ми з вами вже обговорили його.

– Але ви обіцяли подумати!

Я напружилась.

– Я не міняю своїх рішень.

Король зітхнув.

– Моя старша донька дуже свавільна, – промовив Його Величність, і я стиснулась, зрозумівши, що мова саме про мене. – Занадто свавільна! Це… Жахливо, те, що сталось, і те, що ми за рік не знайшли її доі. Але все ж, лорде Абеларо, я дуже рекомендую вам погодитись і одружитись з Касильдою.

Я закусила губу майже до крові.

Одружитись з Касильдою! То от чому вона поводиться так дивно. Шукає друзів в стані ворога? Боїться, що її видадуть за маршала?

Або радше не розуміє, чому Дієго Абеларо відмовляється від такого великого щастя, як вона, усвідомила я раптом.

– Я вже не раз відповідав вам. Я не одружусь з Касильдою, і це моє остаточне рішення, – відрізав Абеларо.

– Але це велика честь – породичатись з королівською сім’єю…

– І ви обіцяли мені принцесу Аврору, а не її молодшу сестру. Я погодився, бо Аврора здавалась мені розумною та освіченою дівчиною, – крижаний голос Дієго змусив мене тремтіти.