Розділ сьомий

Мені пощастило: слуги не проявляли ані найменшого інтересу до лорда Арно Лорана. Я для них була ніби невидима і не намагалась привабити до себе більше уваги.

В будь-якому іншому маєтку вже б піднялась буря. Адже новий житель – це нові проблеми, нова відповідальність, необхідність нових рішень. Тим не менш, в домі Дієго Абеларо, очевидно, не віталась надмірна цікавість. Тут кожен знав своє місце і займався власною справою, не звертаючи увагу на інших.

Я спіймала себе на думці, що, можливо, сховатись у нього під носом – не така вже й погана ідея.

Та у мене і без лорда Абеларо вистачало проблем. Варто було тільки опинитись наодинці, за міцно зачиненими дверима, як я похитнулась і осіла на підлогу. Слуги вже встигли підготувати гарячу воду і навіть десь знайшли підходящий одяг, на столі стояли тарілки з обідом, а мені навіть не вистачило сил туди підійти.

Цього разу я здирала личину, не турбуючись про те, що можу її пошкодити. Стало трохи легше, але сили це не відновило.

Я вибралась з запилюченого одягу і налякано зиркнула на поранену руку. Рана виявилась глибшою, ніж я думала, і закляття, накладені без попереднього огляду, сказались на ній не найкращим чином. Розріз починався біля ліктя і довгою смугою тягнувся плечем вгору. Я злякано зиркнула на свіжі краплі крові, що стікали по руці, і якось додибала до ванної.

Змивати з себе піт, пил та кров довелось дуже обережно. Цього разу страхувальне і кровоспинне закляття я ставила обережно та дбайливо, але рану все одно краще не мочити. Звісно, помившись, я відчула себе набагато краще, але позбутись від відчуття, що мій план з приховування особистості піде прахом, не вдавалось.

Стало духе холодно. У мене не лишилось ані краплі сили, в тому числі через втрату крові. Я розуміла, що треба перев’язати руку, перш ніж вдягатись, але чим?

Нарешті прийшла до не найкращого, але єдиного можливого рішення – використати для перев’язки речі, що привезла з собою. Там було кілька чистих, і я рішуче відірвала смужку тканини.

Від напруги рука занила ще більше. Я стиснула зуби, як-небудь перев’язала її, але вдягатись так і не зважилась. Мені треба повноцінний доступ до рани, я розуміла, що вдруге, можливо, просто не роздягнусь.

На щастя, їжа виявилась не лише смачною, а й поживною. В академії нас годували просто, і хоч це допомагало підтримувати сили, я зрозуміла, наскільки сильно скучила за комфортним життям.

Тут все геть інше! Кілька великих, просторих кімнат, в яких можна не просто перебути ніч, а нормально жити, чудовий вигляд з вікна, постійний доступ до гарячої води та зручностей, смачна їжа… Я навіть згадала, як це – бути аристократкою. Так, мені вже не потрібні слуги, що постійно крутитимуться довкола і пропонуватимуть те чи інше благо, але за всім іншим я шалено скучила…

Після обіду мені стало краще. Не втримавшись, я лягла просто на м’який килим. Можна було залізти до ліжка, але я боялась, що мене одразу ж розморить.

Та килим виявився куди комфортнішим за ліжко, в яке мені довелось залізати щоночі протягом цього року. Я навіть не зрозуміла, як задрімала, але, коли відкрила очі, довкола вже було темно, сонце майже сховалось за горизонтом. Останні промені вихоплювали з темряви кілька деталей, але не могли вже повноцінно освітити простір.

Я сіла. Рука боліла вже не так сильно, та я з жахом усвідомила, що пов’язка просочилась моєю кров’ю. І на світлому килимі, на якому я так нахабно вмостилась, теж були плями, помітні навіть в півтемряві.

Зчепивши зуби, я стягнула стару пов’язку. Рана виглядала краще, але не настільки, щоб мене це заспокоїло. Пульсуючий біль то зникав повністю, то атакував мене з подвійною силою, і я стискала зуби, аби лише не застогнати.

Зцілюючими закляттями я не володіла. На жаль, дар мій для того зовсім не підходив. Та й кровоспинне застосовувати так часто не можна.

Шумно втягнувши носом повітря, я пробурмотіла коротку універсальну медичну формулу, яку ми вивчали у військовій академії.

Рука навіть не думала дякувати мені за таку допомогу. Біль спалахнув з новою силою, я скрикнула і ледь не впала назад на килим.

Але минула секунда, дві, три, і жахливі відчуття потрохи відступали. Мені стало трошечки легше – якраз достатньо, аби віддихатись і змогти встати на ноги.

Я навіть не хиталась. Це радувало. І в голові паморочилось не так сильно. Якщо врахувати перспективу присутності на балу…

Бал!

Мене окинуло хвилею жаху. Що, як батько мене впізнає? Це буде величезний скандал, з якого цілою і невидимою вибралась шансів нуль…

Додумати думку я не встигла. Двері раптом відчинилась. Я з жахом усвідомила, що не встигла її закрити, а так безпечно позбулась від ілюзії! Прокляття…

– Юначе, мені пора зустрічати гостей, і бажано, аби ви в цей час були в залі, а не гуляли маєтком, – почувся голос маршала Абеларо. – А, от ви де! – він зайшов до кімнати. – І як це розуміти? Юначе! – він важко зітхнув. – Арно, що це за дитячі ігри? Ви вважаєте, що доросла свідома людина ховатиметься за шторою?

Я вчепилась в штору, сподіваючись, що не лишу примітних плям крові.

– Пробачте, мій лорде, – пробурмотіла я, стараючись, щоб голос звучав тихіше і не видав в мені жінку. – Мені просто ніяково… Хвилина – і я буду готовий!