Розділ шостий

По трибунах знову прокотились здивовані зітхання. Я мимоволі здригнулась, відчуваючи на собі липкі неприємні погляди. Здавалося б, не відбулось нічого аж такого дивного, маршал обрав собі зброєносця, але…

Вперше!

І чому саме я?

Дурне питання. Маршал не може обрати людину, що зайняла третє місце з кінця. Звісно, він взяв переможця! Крім того, якби не знання, що дав мені Дієго Абеларо, я б точно програл.

Але зараз від його уважного погляду, що палив мене, я була готова провалитись крізь землю.

Тим не менш, я не мала вибору. Учитель фехтування, все ще ледь стримуючи своє несхвалення, що розповсюджувалось, очевидно, не на мене одну, а й на лорда Абеларо, жестом звелів мені рушати за ним, і я повільно поплелась за чоловіком, старанно ігноруючи біль в руці.

Маршал також не став спостерігати за закінченням процедури вибору. Він швидко попрощався з вельможами і спустився внутрішніми сходами донизу, до мене.

– Мій лорде, – я вклонилась, притискаючи праву руку до грудей в надії, що це буде сприйнято як жест поваги, а не спробу приховати поранення. – Це велика честь для мене…

– Я завжди обираю найкращих, – посміхнувся він. – Сподіваюсь, ви готові стати моїм зброєносцем на найближчий рік.

Рік – мінімальний термін. Я знала, що більшість лордів вимагають одразу три, а то й п’ять років служби. Та лорд Абеларо обрав найпростіший для мене варіант. Лише рік – і я отримаю не тільки свободу, а й можливість побудувати шалену кар’єру.

Адже зброєносець першого маршала і сам претендує стати його наступником.

Але я могла відмовитись. Дієго лишав мені щілинку, і будь-яка розумна дівчина на моєму місці обов’язково відповіла б «ні». Вигадала б тисячу причин…

Мені не вистачило сили волі. Може, в цьому була винна магія лорда Абеларо, а може, я сама аж надто бажала показати, що достойна більшого, ніж вважали мої однокурсники.

– Звісно, мій лорде. Служити вам – мрія кожного.

– В такому випадку, розраховую на вашу вірність.

Дієго говорив просто, без красномовних, пишних, пафосних фраз. Він жестом звелів учителю фехтування покинути нас – і тільки тоді простягнув мені руку для рукостискання, що скріпить домовленості.

Ліву.

– Сподіваюсь, юначе, – з легкою усмішкою на вустах зронив Абеларо, – ви за ці кілька хвилин не стали надто забобонним.

Тільки Нечистий може потиснути лівицю. Звісно, я сумнівалась, що це так, і сумнозвісного Нечистого ніхто взагалі-то не бачив, але традиції забороняли навіть торкатись людини, що поводилась, як маршал Абеларо.

Ще рік тому єдине, про що я змогла б думати – про втечу. Але академія змінила мене, а раптова перемога вибила землю з-під ніг. І я без усяких сумнівів пішла на це божевілля і стиснула простягнуту мені долоню.

Насправді мені було навіть радісно, що довелось скористатись лівою рукою. Права могла тільки повиснути. Кровоспинне закляття вже діяло, але мені варто її забинтувати.

І відлежатися.

А ще попити води та поїсти.

Всі думки про рани, щоправда, вилетіли з моєї голови, варто мені було тільки торкнутись маршала Абеларо. Жар його шкіри здавався нестерпним, і я з подивом зрозуміла, що тремчу.

Він не поспішав відпускати мою долоню, і в голові запалахкотіли непрошені думки про те, що цей чоловік міг стати моїм. Я гнала їх геть, але зробити це було надто складно. Маршал не відпускав.

Наші зап’ястки раптом обв’язала тонка чорна нитка. Це тіні реагували на волю свого пана та пов’язали нас з ним.

– Зазвичай ритуал більш формальний, – ніби нічого й не трапилось, пояснив Дієго, – і описує фінансові втрати. Але ж я правильно розумію, що вам нема чим платити штрафи?

– А що в даному випадку буде покаранням за порушення? Заберете мою душу? – недоречно пожартувала я. – Тобто… Прошу пробачення, мій лорде, за фамільярність…

В синіх очах промайнула насмішка.

– Ви збираєтесь зраджувати мене?

– Звісно ж, ні!

У мене справді не було навіть думки про зраду. Головне, щоб маршал Абеларо не дізнався, хто я насправді, а так…

Навряд чи він скоїть щось, за що мені захочеться порушити договір.

– В такому випадку, покарання за порушення договору не повинно турбувати вас, юначе, – легко всміхнувся маршал. – Вважайте, що я просто рятую вас від небажаних фінансових обов’язків.

Я з зусиллям ковтнула слину. Треба було відповісти, подякувати йому якось, а я не знайшла достойних слів. Дієго ж не мав наміру чекати.

– Збирайте свої речі, – звелів він, – та коня. Ми виїжджаємо негайно.

…Моя шкапа, якщо чесно, досить непогано пережила цей рік. Я їздила на ній рідко, тільки для того, аби кінь міг розім’ятись, і на державному харчі вона непогано так від’їлась та поправила своє слабке здоров’я. Звісно, за рік молодше шкапа не стала, та виглядала не так сумно. Принаймні, не виглядала як тварина, що ось-ось помре.

На мішок з моїми скромними пожитками вона зиркнула дуже несхвально, ніби ця вага, не відчутна навіть для людини, могла пришпилити її до землі, але навантажити себе все-таки дозволила. Я взяла її за повіддя та повела до виходу з академії.