Розділ п'ятий

Рік потому

Перші дні мого навчання тривали цілу вічність. Я до того не знала, як це – бути вигнанцем, людиною, якій ніхто і слова доброго не скаже, і не підійде. Статус принцеси передбачав народну любов, і я користувалась увагою лордів, навіть не задумуючись про те, чи були їх дії щирими, чи вони просто намагались отримати схвалення принцеси.

В образі Арно Лорана я побачила світ геть іншим.

Щоранку я прокидалась з думкою, що трапиться щось погане. Йшла до їдальні і займала там місце в найдальшому кутку, намагалась поїсти швидко, аби ніхто не встиг наблизитись до мене.

Їжа була несмачною, але поживною, і я швидко звикла до неї, забувши про королівські смаколики. Але це було не єдине випробування.

Як би я не маскувалась, я все одно була жінкою, а не чоловіком. Ніхто не збирався припиняти заняття лише тому, що мене мучили болі внизу живота, і я навіть не могла про це сказати. Про всі зручності доводилось думати самій, і я зраділа, що не витратила одразу ж ті кілька монет, що вкрала з королівського палацу. Але заробити гроші я не могла, а прислати мені їх було нікому, тож доводилось старатись, аби вкластись в крихітний бюджет.

Та я звикла до цього. З часом виснажливі тренування з фехтування та верхової їзди перестали здаватись мені мукою і спробою звести мене в могилу. Моя магія міцнішала під наглядом місцевих вчителів, я з усіх сил намагалась розібратись у військовій тактиці та стратегії, аби бути достойною. Кращою.

Чи було це можливо? Навряд. Викладач з фехтування терпіти мене не міг, і те, як я вперто відмовлялась слідувати його порадам, тільки ще більше розлютило його.

Я знала, що фізично слабкіша, аніж виглядаю, адже моє справжнє тіло приховувала ілюзія, але не здавалась ані на секунду. І доки багаті лорді балакали вечорами, а на вихідних вибирались в місто, я прокрадалась до тієї тренувальної зали.

Магія Дієго Абеларо була могутньою. Оживлений ним суперник фехтував з кожним днем все краще і краще, і мені вдавалось перемогти його дуже рідко, але з часом я зрозуміла, що майстерність моя зростає, просто він щоразу підвищує планку.

Якби не ці заняття, я б здуріла. Але замість того, щоб сумувати за домом, зітхати про те, чого не сталось, мріяти повернутись до батьків і боятися, я продумувала нові уколи шпагою і прораховувала деталі магічних заклять, дозволила навчанню накрити мене з головою.

…Принцесу шукали. Про її зникнення ходили чутки, хай Його Величність і оголосив, що донька просто вирушила навчатись до іншої країни. Але йшов день за днем, і я знала, що змінилась достатньо, аби мене більше не відшукало пошукове закляття. Так, під ілюзією я була тією ж Авророю, хіба що трохи зміцніла, зберегла красу дівочих форм та звичну гнучкість, але моя свідомість змінилась невідворотно. Плаття, танці, придворний етикет – все це лишилось за межами мого світу. І я подумки дякувала маршалові Абеларо за його появу в моєму житті.

Адже я жила! Жила по-справжньому!

Та якими б не були мої успіхи, якщо звіритись з рейтинговою дошкою, можна зрозуміти, що вчителі вперто ігнорували їх. Мої високі оцінки з магії перекривали мінімально можливі з фехтування. І зараз, зупинившись біля таблиці з результатами, я відчула себе так, ніби мене штовхнули в бруд.

Минув рік! Рік байдужих поглядів, рік ігнорування і рік страху перед Паулем та його компанією. Але вони так і не зважились порушити заборону маршала Абеларо, а я навчилась захищатись. Якби це було єдиною моєю проблемою…

– Що, новий Абеларо, боїшся виходу в світ?

Я не здригнулась. Даміан мав дурну звичку підкрадатись зі спини, але я навчилась впізнавати його тихі, мов у кота, кроки, тому знала, хто наближається.

– Чому мені треба боятись? – вигнула брови я, повертаючись до нього.

– В тебе мінімальний бал з фехтування, а фінальне випробування це бій на шпагах. Ти серйозно думаєш, що можеш на щось розраховувати?

Я скривилась. Так, це правда, вчитель з фехтування зробив все можливе, аби я як зброєносець не знадобилась нікому. Але, по-перше, це на краще, а по-друге, на фінальне випробування він не впливав ніяк.

– Між іншим, попри власний мінімальний бал, я все одно вище тебе за рейтингом, – зронила я. – Твої знання з магії, військової тактики, та й фехтування також лишають бажати кращого…

– Зате я принаймні правильно тримаю шпагу! – протягнув Даміан. – І не осоромлюсь, вилетівши з першої ж пари!

Я нічого не відповіла, хоча знала, що від мене чекатимуть різких слів. Ми стояли у великому холі, чекали виклику на поле, де мало початись змагання, і всі були досить знуджені, аби повернутись до знайомої гри – спроб мене зачепити. Той самий Пауль відверто роздивлявся мене, чекаючи, доки дам відповідь, але, зачувши шум, відвернувся до трибун. З великого вікна, біля якого він влаштувався, можна було побачити і змагальне поле, і таблицю, що змінювалась під дією магічних правок, і гостей, які прибули обирати собі зброєносця на найближчі кілька років. Я знала, що короля серед гостей не буде… Батько ненавидів відбори.

Пауль раптом зблід. Від його самовпевненості і сліду не лишилось, а в очах спалахнув страх, якого я не помічала вже майже рік.

– Дивіться! – вигукнув він, вказуючи на трибуни, що оточували наш змагальний майданчик. – Невже він таки обиратиме собі зброєносця?!