Розділ четвертий

Ні на обід, ні на заняття по магії я не пішла. Знаю, це слабкість, знаю, чоловіки так не роблять, але я ж і не була чоловіком! Все тіло нило після занять фехтуванням, в голові паморочилось, а до горла підкочувала нудота. Щоразу, як я згадувала про кинджал, що торкався мого обличчя… І про холодний погляд Дієго Абеларо. Очі-провалля, в сині яких можна втонути… Здавалось, він переслідував мене, хоча, звісно ж, це було неправдою. Личина лишилась на місці, і впізнати в лорді Арно Лорані юну принцесу Аврору, яку лорд Абеларо навіть ніколи не зустрічав, було неможливо.

Принаймні, я сподівалась на це.

Але вже те, що я привабила до себе увагу маршала, не віщувало нічого доброго. Арно все одно тут життя не буде, ну, і мені під його личиною, звісно, також. Такі, як Пауль, не пробачають образ. Він знайде спосіб обійти попередження лорда Абеларо, а я…

Тільки наблизила себе впритул до нареченого, від якого втікала.

Дурна думка втекти знов, змінивши образ, мене лякала. Я прекрасно розуміла, що не зможу переховуватись все життя, але подумала, що, можливо, мені краще б поїхати звідси подалі, прикинутись дівчиною і…

І що? Де може працювати незаміжня дівчина? Чому вона блукає світом без батьків чи опікуна? Хто відповідає за її дії?

– Дурепа, – прошепотіла я, повторюючи образливі слова, якими іноді лорди кидались в служниць та простолюдинок. – Пустопорожня дурепа! Чим ти думала, коли втікала?

Дзеркало мені нічого не сказало. Звісно, з чого б то йому говорити! Це ж не воно кудись втікало! Воно висіло  тут і висітиме, навіть коли я втечу…

Якщо втечу, звісно.

Хотілось їсти. У мене не було ні сніданку, ні обіду, а вечерю я пропустила через страх. Від однієї думки, що доведеться знаходитись в одній будівлі з Паулем і, що куди гірше, з лордом Абеларо, апетит зник, але ж сили у мене теж не вічні!

Студентам не забороняли вільно ходити по території академії до півночі, і я обережно вислизнула зі своєї кімнати. Під личиною, ясна річ. Спустилась донизу, вийшла на вулицю, вдихаючи тепле весняне повітря. Наближалось літо, час, що раніше справедливо здавався мені одним з найщасливіших, і я несподівано гостро усвідомила, що одним поспішним рішенням перекреслила все, що мала раніше. Я ж більше не можу повернутись! Як на мене дивитимуться? Що зроблять? Відправлять, напевне, в монастир, або видадуть заміж за когось набагато гіршого за лорда Абеларо.

Але, якщо я зумію довчитися, отримаю бажану свободу. Бути чоловіком не так вже й погано! Можна переховуватись все життя і насолоджуватись тим, що ніколи не мала б принцеса. Жодних вимушених шлюбів! Так, я усвідомлювала, що життя аристократа – не казкова безпечна прогулянка, і за кожну свою дію все одно доведеться нести відповідальність, але я принаймні матиму таку можливість. Я зможу, припустимо, стати професійним магом або військовим, заслужити титул…

Дуже навіть імовірно, що згодом ніхто й не згадає, що лорд Арно Лоран насправді не існував. Адже в академію мене прийняли, а звідси я вийду з усіма необхідними документами. Ідеально! Головне не втрапити у зброєносці до когось надто жорстокого…

Гнана власними думками, я дійшла до конюшні. Моя бідна шкапа знайшлась тут. Її нагодували та напоїли, але конячка все одно виглядала не найкращим чином. Вона потягнулась до мене, ткнувшись оксамитовими губами в розкриту долоню, і захропла.

В сусідньому стійлі щось заіржало.

Я повернула голову і завмерла від жаху. Чиїм, поза всяким сумнівом, геніальним рішенням було поруч з моїм нещасним конем поставити це чудовисько? Здоровенне, чорне, мов ніч, а очі горять, мов у Нечистого!

– Ваша світлосте, пробачте! Ніколи у мене такого не було! Але ваш кінь просто скажений! Ваша Світлосте! – почула я причитання конюха і, зрозумівши, хто саме сюди наближається, поспішно прослизнула у стійло до шкапи і притулилась до стіни, молячись, аби мене не помітили.

Не вистачало ще однієї радісної зустрічі з лордом Абеларо!

– Так, дійсно, і як я тільки можу осідлати таке чудовисько, – фиркнув Дієго. – Що ви зробили з моїм конем, що він вас вкусив? Це мила тварина!

Мила тварина в сусідньому стійлі, погоджуючись, заіржала і так врізала копитом по стіні, що дерев’яна перешкода ледь не осипалась.

– Оскуре, тихше, – лорд Абеларо спокійно погладив свого коня по морді. Той відповів на ласку і запряв вухами. – Ну? І що це? Як бачите, кінь досі не відкусив мені за це руку.

– Але ж ви його хазяїн!

– А ви конюх, і що це змінило? – похмуро поцікавився Дієго. – Сподіваюсь, мій кінь принаймні не голодує?

– Ні-ні, що ви!

Неголодний кінь явно був не згоден. Він знов вдарив копитом, і мені здалось, що мітив Оскур в мене. Я тільки міцніше притиснулась до стінки стійла і покосилась на свою нещасну шкапу. Та важко зітхнула. Про таку міць, як у сусіда по стійлу, вона могла тільки мріяти.

Я раптом спіймала себе на думці, що мене могли і забрати на цьому коні, якби я не наробила дурниць і не вирішила втекти.

Оскур також вважав, що моя поведінка неприпустима. Він так застукотів копитами по дерев’яних дошках, що конюх аж затрусився від страху.

– Ідіть уже, – змилостивився над ним Абеларо. – Геть з моїх очей і більше не попадайтесь, інакше я не ручаюсь за наслідки. Оскуре, ну, як ти себе поводиш? Здались тобі ті дошки… – наді мною нависла тінь. – Юначе? А ви-то що тут робите?