Розділ третій

Прокинувшись ранком наступного дня, я відчула себе на диво розбитою – а найголовніше, не могла стриматись і не сварити себе за скоєне. В місті було тихо, але мене не покидала думка про те, що принцесу повинні шукати. Не може ж король просто зробити вигляд, що у нього ніколи не було старшої доньки, тільки Касильда!

Мене рвали на шматки сотні жахливих думок: а що, як мій батько справді віддасть молодшу доньку за лорда Абеларо, наплювавши на те, що вона дурна, погано навчена і явно зробить щось не те? Зіграють пишне весілля, а про принцесу Аврору скажуть, що вона, наприклад, пішла в монастир, от і все. Народ пошумить і забуде. А мене навіть шукати не стануть…

Або знайдуть і справді в той монастир відправлять.

Не знайдуть, пообіцяла я собі, дивлячись в крихітне дзеркало і намагаючись створити максимально достовірну ілюзію. На відміну від вчорашньої, над цією я добре попрацювала, продумуючи додаткові деталі і закріплюючи їх магією. Негоже, якщо у юного лорда Арно Лорана раптом затанцюють родимки на обличчі або з’явиться зайвий шрам!

Мені довелось вибудовувати ілюзію повністю, з голови до п’ят, аби випадкове зіткнення з однокурсниками не перетворилось на скандал. Але наука лорда Люціуса не минула даремно. За півгодини на мене дивився звичайнісінький юнак, нічим не особливий, не надто фізично розвинений, той, що не приваблює до себе зайвої уваги, але має примітивний сильний магічний дар, ще не направлений конкретно. Приховати компонент магії ілюзій за стихійними чарами було найважче, крім того, я не знала, чи не зреагував на мене так артефакт лише тому, що я була під чарами, але задавати собі це питання… А сенс?

Вглядівшись у власне відображення, я трошки заспокоїлась і відкинула куди подалі думки про лорда Абеларо і про власних батьків. Якщо вони про мене забудуть, мені ж буде краще! Я все дитинство мріяла про свободу! Сподівалась, що зможу побачити інші країни, подорожувати світом, навчатись, повноцінно оволодію магією та іншими науками!

Але батько думав, що це не жіноча справа. Я мала співати та танцювати, а не вправлятись та вивчати щось нове. Чим старшою я ставала, тим більше мене мали цікавити вишивка, наречені та сукні, а книги з історії доводилось ховати під яскравими обкладинками любовних романів. Батько думав, що витрусити з принцеси романтичність нескладно. Та й я завжди була готова виконувати свої обов’язки…

Дивовижно, що запротестувала зараз.

Але ж я мала серйозні причини! Дієго Абеларо не треба було прив’язувати до королівської родини. Він дав клятву і явно вважав це достатнім. То нащо йому дружина королівського роду? Невже у батька так багато дітей, що він витрачатиме їх на кожного маршала?

Гаразд, маршал у нас один… Та невже королю так хочеться прив’язати його до країни? Що такого унікального в Дієго Абеларо… І чому мій батько так його боїться?

У мене були приблизні відповіді на мої питання, але озвучувати я їх боялась, ніби мовчанка могла чомусь завадити. Натомість вбралась у форму – прості штани, високі чоботи, сорочка з грубої тканини і щось віддалено схоже на суміш камзола та воєнного мундира, – пройшлась по кімнаті, намагаючись звикнути до чоловічої манери ходьби, і вийшла з кімнати.

Насправді зважитись на це було складно. Я погано уявляла, що ж чекатиме мене принаймні за рогом, і все тут здавалось небезпечним. Але ні Пауля, ні його друзів я так і не зустріла.

В їдальню на сніданок зійшлись майже всі. Я з подивом усвідомила, що хлопців тут небагато, не дивлячись на натовп бажаючих вступити. Але всі мої спроби виглядати непримітно просто полетіли до Нечистого… На мене дивились майже всі, і більшість – несхвально.

– Як спав, новий Абеларо? – засміявся хлопець, імені якого я не знала. – Самовпевненість не тисне?

Я спробувала проігнорувати насмішкувате питання, але хтось інший смикнув мене за плече, змушуючи повернутись.

– Відповідай, коли до тебе звертається пан!

– Коли до мене звертатимуться мої пани, я відповім, – не втримала язика за зубами я. – А тут, лорди, ми всі рівні.

– О так. Ці стіни багато кому дають марні надії, – гмикнув третій юнак. – Не боїтесь, величний лорде, що буде боляче падати потім? Коли ви вийдете зі стін цієї академії, станете тим самим, що й були раніше. Килимком, об якого можна витерти ноги.

А от його я знала. Лорд Даміан Дюссо, молодший син, що не отримає і копійки спадку. Сімейство Дюссо не надто схвалювало кар’єру військового, але Даміан мусив вступати в академію, інакше лишився б ні з чим. І ця людина щось казатиме про походження!

– Походження не завжди визначає вектор розвитку, – твердо промовила я. – Іноді лорди зі збіднілих сімей досягають більшого, аніж молоді принци та принцеси. Але шкода, що ви в це не вірите, вам би знадобилось.

Даміан аж позеленів, запізно усвідомивши, що саме я хотіла сказати. Його сім’я втратила майже всі статки, тож він міг не мріяти не тільки про спадок, а й про чийсь протекторат, доведеться спиратись на власні сили. Образивши мене, він поставив під сумнів власну можливість досягти успіху.

Але Даміан не знайшов достатньо грубих слів, аби відповісти достойно. Він лише відвернувся.

Розслаблятись було рано. Я розуміла, що вважати себе переможцем в цій суперечці не можу, надто на мене люто всі дивились. І справді, варто було взяти свою порцію їжі і вирушити до вільного місця, як мене підступно штурхнули в плече. Тарілка вилетіла з рук, увесь її вміст опинився на брудній підлозі, а однокурсники дружно розреготались, палячи мене поглядами.